Демобілізації не буде. Як в Україні сформувалася каста, яка ніколи не піде на війну

Армія опинилася за дужками суспільного рівняння — тягар воєнного часу непропорційно розподіляється між тилом і пікселем, вважає письменник і військовослужбовець Павло Казарін. Тил відгородився від фронтових проблем і навчився гарантувати собі спокійне життя.

На останній пресконференції президента ніхто не питав про строки служби та демобілізацію. І річ не в злому намірі чи змові. Просто ця тема перетворилася на непопулярну для політиків, нішеву для журналістів і небажану — для більшості їхньої аудиторії.

Строки служби хвилюють хіба що самих військових та членів їхніх сімей. У найзагальніших рисах — ідеться про чотири мільйони людей, 10–15% від населення країни. Для всіх інших ця тема є небажаною, тому що демобілізація одних означатиме зустрічну мобілізацію інших.

Складно запідозрити сотні тисяч наших співгромадян у готовності змінювати свій налагоджений побут, а тому ця тема перетворюється на явно непопулярну для політиків. Ми щоразу говоримо про те, що наша війна — "повномасштабна", "вітчизняна" та "народна".

Але насправді все звелося до того, що захист країни — справа рук лише військових, які виведені в спеціальну касту: між ними та рештою країни встановлено ніпель. Форму можна вдягти й неможливо зняти.

І вся вітчизняна законотворчість останніх років працює на тих, хто її все ж таки не вдягнув. Армія опинилася за дужками суспільного рівняння. Тягар воєнного часу непропорційно розподіляється між тилом і пікселем.

За останні два з половиною роки військовим посилили відповідальність за порушення наказів. Зняли "дефолтну" доплату в 30 тисяч гривень. Закон про мобілізацію ухвалювали довго, безглуздо та вихолощуючи відповідальність.

Тема демобілізації перестала лунати в промовах політиків ще пів року тому. Натомість тепер уся дискусія зведена до того, як правильно прописати для цивільних правила економічного бронювання. При цьому правила життя в тилу мало чим відрізняються від довоєнних.

Промислову мобілізацію не запроваджували. Систему обов'язкової військової підготовки для цивільних — також. Ми не маємо обмежень на імпорт. Лімітів на споживання. Додаткових податків на війну.

Завдяки західним партнерам Україна може дозволити собі тримати економіку на плаву, уникаючи тих сценаріїв, які зазвичай супроводжують війни такого масштабу. І йдеться не про те, що якість життя в тилу непропорційна умовам фронту. Це якраз правильно і закономірно.

Йдеться про те, що в умовах загальної загрози розподіл ризиків виявився нерівномірним. В умовах повномасштабної війни захист країни має бути спільною справою.

Але створюється відчуття, що її залишили під опікою одних лише військових, які тепер стежать за тим, як влада готує систему економічного бронювання. І якщо вам здається, що у військовому середовищі все це сприймається як легалізація відкупу, то ви не помиляєтеся.

Можна зрозуміти бізнес, який хоче зберегти кваліфікованих співробітників. Можна зрозуміти владу, якій потрібно звести бюджетні доходи з видатками. Зрозуміла навіть логіка тих, хто не хоче служити і готовий за це доплачувати не воєнкому, а в бюджет.

Але залишається питання: а як у всьому цьому рівнянні планується врахувати інтереси тих, хто воює? Війна за незалежність ризикує перетворитися на війну бідних, на яку багаті вирішили не приходити.

Мобілізація відтепер визначатиметься не сліпим випадком і не потребою армії в конкретних навичках. Економічне бронювання запровадить для цивільних прейскурант за право не вдягати піксель.

Та водночас ніхто, ясна річ, не збирається запроваджувати розцінки для військових за право його зняти. Можна сказати, що "прейскурант відкупу" діяв і раніше — і це правда.

Але впровадження його в законодавство означатиме, що держава на рівні правил гри закріплює за військовими роль "знедолених". Служать ті, хто бідний, і служать безстроково. Війна як така — це тест для нації на солідарність.

Війна перевіряє, чи відчуває суспільство той рівень внутрішньогрупової єдності, заради якого люди готові йти на ризики. Вона визначає, чи готові незнайомі між собою громадяни інвестувати в спільне завдання своє життя, здоров'я та ресурси.

А тому перемога у війні найчастіше перетворюється для нації на головне свято і служить доказом суб'єктності народу. Але щоб війна сприймалася в ролі "загальної" та "народної", під ці ж критерії мають підходити офіційні правила, за якими живе країна під час війни.

Якщо порушення правил стає не "відхиленням на місцях", а новою нормою, то й війна припиняє бути спільною справою. Стаючи натомість чимось, відданим на аутсорс. "Ми заплатили за право не помічати вашу війну". Війна потребує солідарності.

Солідарність народжується з відчуття справедливості. Справедливість формулюється встановленням правил. Правила вимагають публічного проговорення. Але поки що влада вважає за краще вголос формулювати правила лише для тилу.

Відмовчуючись про те, яким буде майбутнє для тих, хто вже носить піксель. Вважаючи за краще уникати питань про строки служби та демобілізації. Але якщо на якусь тему немає комфортної відповіді, це не означає, що немає чесної.

Якщо прогноз неприємний, він все одно має бути озвучений. Якщо вам нема чого пообіцяти нам, окрім крові, поту та сліз — наберіться сміливості це сказати. Цілком можливо, що повномасштабна війна справді не залишає місця для демобілізації.

У моїй роті приблизно 70% служать з весни 2022-го, і якщо вони підуть, то рота перестане воювати. Можна припустити, що історія не знає прикладів запровадження термінів служби у війнах такої інтенсивності.

Але всі ці аргументи сьогодні лунають у суперечках військових із військовими. Ті, кому належить розставити в цьому питанні крапки над і, вважають за краще відмовчуватися на непопулярну тему.

А ті, кому належить ставити політикам першого ешелону питання про неї, забувають про це запитати. Якщо ми хочемо, щоб армія відчувала свою самотність, то в цій схемі не треба нічого змінювати. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції.