Назад, в окупацію: чому українці повертаються під російське панування і що з цим робити

Нардеп Максим Ткаченко заявив, що близько 150 тисяч українців повернулися на окуповані території. Щоправда, пізніше вибачився, заявивши, що це його припущення, а підрахувати кількість тих, що виїхали, неможливо.

Це сталося одразу після критики ОП на його адресу за "безвідповідальну заяву". Хочеться сподіватися, що в самому ОП та інших держустановах відповідально ставляться до переміщених осіб.

На згадку приходить заява іншого нардепа Миколи Княжицького щодо "сотень тисяч заяв" від українців за кордоном про вихід з громадянства. Звісно, збрехав Княжицький. Це твердження спростовано МЗС України на запит громадянської мережі "Опора".

З початку війни таких заяв подано лише 928. Тим не менш, "сарафанне радіо" засвідчує: люди повертаються у свої зруйновані міста й села на окупованих територіях, а українці за кордоном дедалі частіше вирішують залишитися на чужині назавжди.

Чи в праві держава називати такі рішення "безвідповідальними"? Звісно – ні. Держава може визнавати безвідповідальними лише власні рішення. Життя й доля людини належать лише самій людині.

Ба більше: держава послідовно підштовхує своїх громадян до таких "безвідповідальних" рішень.

Дурна погроза припинити консульське обслуговування тих, хто втік від війни за кордон, залякування закриттям банківських рахунків тощо – це все ефективні заходи, які підштовхують українських біженців відмовитися від своєї держави, змінити реєстрацію платника податків з української на іноземну тощо.

Хто з цього виграє: держава, громадянин?. . Програють всі. Понад половини фінансової допомоги західних партнерів іде на невійськові потреби.

Вистачає на бруківку, на газони… Не вистачає лише на громадян, які втратили все й втекли на українську територію – це теж виштовхує їх назад, в обійми окупанта. Держава реагує неадекватно.

Єдина її відповідь – заснування чергового відомства-паразита з повернення українців.

А в той самий час українці за кордоном інтегруються в тамтешнє суспільство, вивчають мови, шукають роботу, наповнюють податками неукраїнські бюджети… На окупованих територіях за тіла й душі українців бореться окупаційна влада.

Й не лише гаслами з набору скаженої імперської пропаганди.

Росія гатить страшні гроші у відновлення зруйнованої інфраструктури й житлового фонду, пропонує роботу, платить чималі пенсії й звісно – промиває мозок… Цьому не можна протистояти лише патріотичними гаслами й відосиками президента.

Бо завдяки "сарафанному радіо" й інтернету кожен охочий здатен порівняти й обрати – де його життя буде кращим. Й чим далі – тим більше буде прикладів для порівнянь.

На Росії розуміють, що створення прийнятних умов для життя на окупованих територіях – це продовження їхньої імперської політики в інший спосіб. Війна — не лише на лінії зіткнення, а й в тилу.

Й економічна війна за українських громадян триватиме після закінчення бойових дій. З цим доведеться рахуватися обом сторонам, бо ніякий "берлінський" мур довжиною в 1000 км вже не допоможе.

Де легше знайти роботу, де кращі зарплати, медичне обслуговування, ефективність поліції, судів, держустанов, комунальників тощо – от що передусім порівнюватимуть громадяни. Й маю підозру, що сенс запальних гасел стоятиме на останньому місці.

З цієї неминучої істини виходять дві новини: добра й погана. Позитив для маленького українця в наявності самої цієї конкуренції: нехай дві державні машини конкурують у боротьбі за громадянина, а він вибиратиме, де йому краще.

Погана ж новина полягає в тому, що в разі програшу цієї економічної війни, українська держава ризикує просто зникнути. А от українці залишаться.

Вони автоматично опиняться на територіях інших держав й стануть їхніми громадянами – російської, польської, румунської, угорської… Аби цього лиха не сталося, аби жахливі жертви цієї війни не були марними, Україна має просто зараз опікуватися своїми громадянами, або, як люблять казати політики: "Повернутися обличчям до людини".

Хто персонально має це робити: Зеленський чи Єрмак? Й вони також.

Але й податківець, який звик жити на хабарі, й нечисті на руку працівники ТЦК, й лікарка в поліклініці, яка знущається з українців, які потрапили до неї на прийом, й рагулі, що паркуються на газоні та місці для інвалідів.

Всі разом, тобто великі та маленькі українці, роблять цю державу неконкурентоздатною, антилюдською, не придатною для життя. Окрім гасел потрібне ще щось для порівняння. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції.