Матриця по-українськи. У фільмі "Будинок "Слово" Хвильовий-Нео стріляє в агента НКВС, схожого на Путіна

Незакінчений роман" викликала ажіотаж на фестивалі Kharkiv MeetDocs у столичному кінотеатрі "Жовтень": на один сеанс усі квитки були розкуплені, довелося влаштувати додатковий, на який також усе розмели.

Чому? Автори з успіхом п'ять років тому показали документальний фільм "Будинок "Слово" — про письменницький будинок у Харкові, де в період 1928-1934 жили зірки української літератури та театру: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Лесь Курбас, Наталія Ужвій.

Але потім прокотилася хвиля сталінських репресій, і це покоління художників почали називати "розстріляним відродженням". Творці документалки запропонували художню версію тих подій.

Одразу скажемо: ідеологічне посилання картини правильне, а ось художній рівень йому сильно поступається. Фільм про Хвильова та компанію нагадав картину "Заборонений" (2019) про поета-дисидента Василя Стуса: суміш радянських штампів із постмодерністськими прийомами.

У світлі останнього вражає сцена, де Хвильовий, як Нео, уражає уві сні з пістолета привидів сексота НКВС Акімова — вони вмирають і знову воскресають, як агент Сміт. Особливу пікантність додає сцені схожість Акімова з молодим Путіним.

До фіналу зовсім несподівано смисловий акцент картини перемістився з письменників та їх "Будинка" — на офіцера НКВС Менера, який майстерно заганяє творців у кут. Фокус розбирався чому так вийшло.

Потрібно розпочати цю історію з події п'ятирічної давнини: режисер Тарас Томенко та сценаристка Любов Якимчук зробили хороший документальний фільм "Будинок Слово", прем'єра якого відбулася у 2017 році.

Там докладно розповідалося про те, що українські письменники захотіли покращити свої житлові умови й у 1927 році створили будівельний кооператив — із метою побудувати спільний багатоквартирний будинок у тодішній столиці УРСР — Харкові.

За їхніми підрахунками, гроші за нього потрібно було виплачувати 15 років. Це була перша низка радянської української богеми: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Остап Вишня. Грошей не вистачало — митці рвонули до Москви.

Там за особистим розпорядженням Сталіна їм відсипали грошей. Генсек заявив, на подив багатьох: "Україна має підвищувати свій культурний рівень українською мовою". Будинок був відбудований і культурна комуна весело зажила.

Крім письменників, тут знайшли собі притулок художники та режисери — той же засновник легендарного театру "Березіль" Лесь Курбас і його провідна акторка Наталія Ужвій, дружина футуриста Семенка.

У картині безліч подробиць творчого й особистого життя: звички, хобі, коханки, розбирання із сусідами. Проте чим далі, тим більше будинок наповнювали стукачі НКВС. Неформальним лідером у Будинку "Слово" був Хвильовий.

Його дратував усе більш відчутний контроль влади, що не заважало йому до певного часу навіть їздити за кордон. Та й сюди приїжджали західні зірки, на кшталт Бертольда Брехта. Ідилія закінчилася, коли вибухнув Голодомор: до Харкова добиралися опухлі селяни, які вмирали.

Хвильовий із соратником вирушили у відрядження до села і жахнулися реаліям цієї "колективізації". НКВС-істи повністю перекрили доступ до газет і журналів: про цей злочин нічого написати було неможливо. Хто підіймав голос проти бузувірства — заарештовували.

Фінал сумний: Хвильовий зібрав у себе вдома соратників і застрелився. Тих, кого не знищили, змусили покаятися. Ось така яскрава, але не надто до фільму відома історія Будинку "Слово", який досі стоїть у центрі Харкова.

Проте автори вирішили не обмежуватися документалкою, а переплавили добуту інформацію у художній повнометражний фільм (бюджет 60 млн грн). Але тут на них чекало чимало підводних каменів.

Були вигадали дві стрежневі лінії — про реального письменника Хвильового (В'ячеслава Довженка) та збірного графомана-сексота Володимира Акімова, якого зіграв актор Дмитро Олійник, котрий дуже нагадує молодого Путіна: рідке волосся, тонка шия, блукаючий погляд.

Акімов — графоманська моль, стукач, плагіатор, сексуальний ґвалтівник. Він, мріючи потрапити до Будинку, йде на угоду з НКВС. Йому дають розкішну квартиру, але в ній — комутатор: всіх підслуховувати.

З цього моменту автори запропонували іншу версію виникнення Будинку порівняно з тією, що в документальній картині.

Як зізнається куратор Акімова офіцер НКВС Менер (актор і режисер Юрій Одинокий): "Будинок "Слово" архітектор одразу планував з урахуванням "прослушки", щоб "пасти" письменників".

Ця теорія змови — не перебір? А як же той факт, що богема просто вирішила спонтанно скинутись на кооператив? Центральний комутатор і мікрофони в кожному телефоні: чи не зарано за технологіями для початку тридцятих? Чому про це не було сказано в документальному фільмі "Будинок Слово", натомість там згадується маса донесень стукачів у дусі: "Зачинилися, щось обговорюють за дверима".

А щоб прослуховувати та стенографувати десятки квартир (їх у Будинку було 66) знадобиться цілий штат співробітників НКВС та стенографісток. Заради поетів? Гаразд, будь-яка художня фантазія має право на існування. Навіть технічно "наворочена".

Однак ідея, що Будинок спочатку будувався як пастка, зі спецобладнанням, суттєво змінила акценти в розповіді, чого, думаємо, автори не планували. НКВС-іст Менер тонко, але залізно "опікав" волелюбну письменницьку братію, використовуючи інформацію від Акімова.

Конфлікт між художниками та владою наростає. Проте творці фільму надто захопилися створенням образів та системи зла, тож ті стали смисловим центром фільму. Наші оплески Юрію Одинокому в ролі офіцера НКВС, який курує письменників.

Неможливо ігнорувати на екрані гіпнотично-диявольський, зміїний погляд його великих немиготливих очей. Кожну партію кожного творця він веде обережно, але неухильно. Поправляє Курбаса, докучає Хвильовому.

Завдання Менера, щоб вони видавали нові талановиті твори, але "правильні" ідеологічно. Він поважає по-своєму Хвильового. Пропонує йому полювання з банькою (хоча це більше схоже на розваги номенклатури часів Брежнєва), кажучи: "Я теж — фронтовик".

Як Одинокому вдалося так переконливо зіграти придушення чужої волі? І тут дійшло: він же відомий театральний режисер, який поставив десятки вистав у різних театрах столиці! Він звик наказувати, давати завдання, підкоряти акторів.

А його Менер, по суті, ставить такий собі спектакль серед богеми, де кожному відведено свою роль. Ось чому персонаж Одинокого вийшов центральним у фільмі, як той комутатор, куди стікаються усі дроти.

Причому Хвильовий, звичайно, відчуває "режисерську" функцію Менера і коли той зробив пропозицію полювати — починає під дощем бити чечітку перед "чорною лійкою".

Типу: ви хотіли, щоб я танцював під вашу дудку — нате! Сильна сцена! Цікаво, але чомусь в українському кіно часто серед пухкого сценарного та режисерського матеріалу образи НКВС-шників виходять виразно.

Зло зобов'язує? Згадаймо подібну роль — офіцера ОДПУ у виконанні Олександра Кобзаря в першому національному блокбастері (не окупився, але зібрав пристойну касу) "Поводир" (2014). І тут НКВС-іст, як ніж, зрозумілий, але роль виблискує і переливається.

Щось у персонажі, створеному Одиноким, виблискує мефістофелівське. А ось позитивним героям фільму менше пощастило: їм випало багато штампів. Хвильовий — надто цілісна натура.

Без жодного недоліку, якщо не вважати, що курить пачками, "жуючи" цигарки, і горілку п'є літрами (у "Будинку" цим займаються практично, всі, тож це здається експериментом британських учених із вивчення впливу шкідливих звичок на людський організм).

Він постійно у конфлікті з дружиною-стукачкою і завжди радий падчериці, яка його цінує і любить.

А де мова про його невинне піжонство: письменник з-за кордону привозив гарні імпортні речі, одягав сім'ю, іншим дарував — про що йдеться у документалці? Не можна ж бути супергероєм цілодобово! Але персонажу В'ячеслава Довженка ("Кіборги") хоч часу приділено достатньо.

А у групі його соратників важко навіть характери відчути: вони ніби масовка при лідері. Письменники влаштовували творчі вечори у стилі революційного кабаре. Там можна назвати читання футуристичних віршів поетом Михайлом Семенком (актор Геннадій Попенко).

Але загалом це теж все виглядало трохи награно, як оперета на тему радянської богеми. Дії часто відбуваються в одній з головних локацій фільму — ресторані-їдальні. Борщ, каші, вина, горілка — просто скатертина-самобранка та радянський рай.

Але за комфорт треба платити: образ сексота Акімова починає буквально переслідувати Хвильового. І тут уже розгулявся постмодернізм: Хвильовий стріляє в стукача з пістолета, той падає, але воскресає в іншому місці: в шафі, в коридорі, в дзеркалі.

Епізод — один в один із "Матриці", коли Нео вбиває багато разів агента Сміта. А враховуючи схожість Акімова з молодим Путіним — це виглядає і смішно, і зловісно. Зрозуміло, що прозаїку це наснилося.

Акімова теж наздожене рука долі, але цей фінал у картині — навіть не оперетковий, а оперний — спойлерити не будемо: сходіть у кіно. На виході маємо, що зло в особі антигероя Юрія Одинокого вийшло найбільш яскравим і незабутнім.

Вийшов фільм не про "Будинок "Слово", як у документальній версії історії, а про добре організовану, диявольську систему придушення.

Центральним героєм мав стати Хвильовий, а вийшов — кат Менер, який за смерть класика навіть розпікав свого стукача: "Хвильовий — геній, а ти — лайно!" Автори самі вигадали інтригу зі змовою, яка забила інші лінії: як відгукнулося — так і відгукнулося.