Діалогу не буде. Чому росіяни не розуміють українців

Адже вони є підвалиною дискурсу, який росія розганяє через свою пропагандистську машину, і який досі (і часто, на жаль, успішно) обмежує нашу здатність відстоювати позиції нашої країни у зовнішніх і навіть внутрішніх дискусіях.

Ці установки не такі очевидні як «дєди воєвалі» або «адіннарод», однак цим вони підступніші, бо щоб їх ідентифікувати, треба глибше розуміти російський менталітет (розумію ненауковість цього терміну, однак він ілюстративний, тож ним далі заміню термін національна культура).

Розуміння цих установок показує, що прямий діалог з росіянами — марна трата часу на будь-якому рівні. А от розкриття підґрунтя їхнього мислення Європі, яка повільно й місцями відпускає від себе «вєлікую» російську культуру — цілком собі здійсненна задача.

Відео дня Послух через насильство — норма. Росія — вертикально колективістична країна, де в фокусі інтерес групи, а не людини, а домінування «вишестоящіх» — автоматичне і не вимагає прийняття лідера групою.

І якщо в Україні (теж частково вертикально-колективістичній) кожен відстоює свої інтереси в межах спільних інтересів групи, то в росії очікується, що ти поступишся своїм інтересом заради групи — або тебе змусять.

Ефективний лідер здатен добиватися послуху швидко і (як правило) через утиск і насилля. Не пояснити, а змусити, не домовитися, а «пропхати» свою позицію будь-яким коштом.

Висновок для нас: Спроби переконати аб’юзера домовитися й обмежити свій потяг до аб’юзу — наївна та марна трата часу, бо розуміє росія лише силу. Тімоті Снайдер пише, що, щоб мати примарний шанс стати нормальною країною, росія має болісно програти цю війну.

Країна без суті і смислу. Різні когорти науковців та аналітиків ще, приблизно, 10 років тому дійшли висновку, що росія — одне з найбільш розрізнених суспільств у світі.

По суті, це не нація — це територія з населенням, яке ненавидить «еліту» і не має національної ідеї як такої. А те, що зверху кількасот років населенню «продають» — це імперська ненажерливість і минула велич, яку конче треба «повернути».

Причому спитайте пересічного росіянина що йому/їй з тої «величі», пояснити з практичної точки зору не зможуть.

Висновок для нас: У росіян немає обширного досвіду відстоювання своєї незалежності чи агентності, левова частина населення їх де-факто досі не має, бо автономно (без впливу і тиску) в своєму житті нічого не вирішує.

Відтак, їхні подекуди прояви співчуття — поверхневі й порожні, бо їм нема звідки взяти розуміння як це, добровільно і з ризиком для себе боротися за свою країну.

Снайдер пише, що як населення «егоїстичної імперії», росіяни нездатні навіть припинити ставити себе у центр співпереживань Україні і скиглити про свої страждання, коли насправді страждають від їхніх рук українці. Людина та її життя не цінність, а витратний матеріал.

Це, здавалося б, і так видно з того як воює колишня «перша армія світу» і як описується «малєнькій чєловєк» у росліт. А в російській історії прикладів масових і марних смертей простих людей просто хмара.

І все-таки, знаходяться ще ті, хто вважає, що до росіян можна достукатися.

Снайдер пише про філігранно відпрацьований механізм дегуманізації «нєугодних» в росії на прикладі використання слова «нацисти» і «фашисти» — коли ці слова є таким собі ярликом для маркування аутсайдерів, яких потім будуть нищити.

Висновок для нас: На росіян не діють наші приклади нелюдських вчинків їхньої армії, оскільки для них українці — не люди, а «бандери», «нацисти» і «хохли».

Тому всі їхні «ліберали» і «співчуваючі» ламаються об питання про візи для росіян («а нам за что?») та колективну відповідальність росіян («ета всьо путін!»), зокрема. Тому російські друзі, знайомі і родичі багатьох мовчать.

І навіть тим, кому ніби соромно за війну, одночасно шкода росіян, кому не дають візи (тут ключове слово «ніби»). Брак досвіду життя не в диктатурі.

Дослідники авторитарних режимів дійшли висновку, що коли країна не має значущих періодів життя не в диктатурі, у суспільства «не відростає» або повністю атрофується автономне мислення й агентність.

Простими словами — рішення ухвалюються «наверху» і спускаються «вниз», де вони виконуються або саботуються. Спроби протестів (у кількості на рівні статистичної похибки) засуджуються масово всередині країни і, само, собою подавляються.

Але найважливіше, пишуть дослідники, росіянам нема звідки всотувати неагресивний, недомінуючий та відкритий до діалогу формат відносин, адже всі інституції в країні вертикально-каральні.

Висновок для нас: Свобода у сенсі «воля» не цінність для росіян, вона для них небезпечна і незрозуміла, бо обумовлює послух за згодою, а не за «формальною ознакою очільника» — без врахування людських якостей.

Відтак, коли росіяни розказують як «підтримують» та «співпереживають», вони зеленого поняття не мають, за яку свободу українці борються — вони не знають, що це таке. А для верхівки росії воля — абсолютно вбивче явище, бо дає масам приклад, що «так було можна».

Тому висновки «розумних росіян» про будь-які суспільні явища початково ґрунтуються на їхньому, обмеженому історичним досвідом, мисленні, й українцям геть нерелевантні.

Відтак, прямі діалоги з росіянами на публічних майданчиках — це «за замовчуванням» розмова сліпого з глухим і сенсу в ній немає. «Свій» = «росіянин» і це не точно. Крос-культурні студії дають цікавий і одночасно лячний профайл російського менталітету.

Це культура з усталеною ксенофобією (постійна й невиліковна підозрілість до іноземців) та стрімко відмінним від більшості народів світу механізмів зв’язку «довіра-контроль».

«Нє русскій» — ярлик ненадійності та часто ворожості, бо «русскій» для них означає вибраний, моральніший, «незбагненний для чужаків», не такий, як всі. У більшості менталітетів довіра й контроль — взаємовиключні стани: чим вища довіра, тим менший контроль і навпаки.

У росіян довіра й контроль — співіснують, відтак, вони не лише нездатні до повноцінно партнерських відносин, контролю знизу прагнуть не менш, ніж зверху. Бо без агентності знизу ніхто не буде брати на себе відповідальність — хай начальник думає.

Висновок для нас: Будь-які домовленості з росією і росіянами, не підкріплені силою та домінуванням над ними — не варті витраченого на них часу й паперу.

Росія зневажає і ненавидить не конкретні країни, а сам концепт демократії та «колективного Заходу», і перебуває у постійних ментальних «контрах» з ним.

І ті, хто говорить про «примирення» українців і росіян от прямо зараз, беззаперечно транслюють російський наратив і сама згода його транслювати (залишимо осторонь чи реально в нього вірять) вже багато говорить про цих людей і whose side they are on.

Це не помилка, а згода — тобто людині нормально до такого закликати. Свобода — це безкарне домінування над іншими. Свобода — ключова цінність для 80%+ українців, за даними різних соціологічних досліджень за останні 5 років.

Для нас вона важливіша, ніж рівність, справедливість і, навіть, відповідальність. Важливішою ніж свобода для нас була лише безпека, але війна внесла корективи у це переконання.

Однак для росіян свобода — це право на безкарний утиск і застосування насильства до тих, хто нижчий у харчовому ланцюгу.

І надається це право очільниками правлячої групи тим, хто довів що вартують такої довіри — через демонстрацію здатності до домінування та беспрекословного виконання наказів.

Саме тому, за дослідженнями авторитарних режимів, лише приблизно 12% диктаторів втрачають владу протягом двох років після програшу війни, і найчастіше це відбувається через смерть чи переворот.

Висновок для нас: Українці та росіяни радикально інакше трактують поняття свободи: для нас це «воля» (агентність в ухваленні рішень про своє життя), для них це «домінування» (здатність добиватися послуху «ніжестоящіх» через тиск).

Відтак, на рівні дефініцій ми і вони говоримо про дві різних «свободи». І тому вони вірять у «спецоперацію», а хто не вірить, все одно складно розуміє, чому українці чинять такий спротив, бо наша свобода це щось їм незрозуміле і навіть лякаюче.

Бо якщо в культурі з нерозривним зв’язком довіри і контролю раптом зникає потреба у вертикальному контролі — вся система «сиплеться».

Адже 140 млн людей без агентності і без спільного смислу — це великий і слабоконтрольований натовп, тому не в інтересах російської верхівки, щоб їхнє населення бачило нашу версію свободи, краще вже хай те населення загине десь там.

Навіщо цей лонгрід? Щоб кожного разу, коли нас запрошують кудись на «діалог з росіянами», чи нам здається, що ось цей «сочувствующій» росіянин буде точно корисним читачам, слухачам чи глядачам, або «кому зашкодив» той російський творець, чиї символи стоять на наших вулицях, ми замислилися — чи немає кращого способу застосування наших зусиль.

Бо посісти своє місце у міжнародних спільноті, історії та публічному дискурсі Україна не зможе, не витиснувши росію звідти, де вона зараз сидить через апропріацію наших митців, письменників і навіть подвигів (Друга Світова Війна).