Зустріч в Анкарі. Чи зможе Ердоган посадити за спільний стіл Зеленського та Путіна

Дата і місце до останнього тримаються в таємниці, ймовірно це може статися під час інавгурації 3-4 червня. Фокус дізнавався чи зможуть перетнутися графіки обох президентів та чого треба чекати від цього візиту.

Інтрига зберігалась ще кілька днів тому — чи поїде Путін в Анкару. Деякі турецькі медіа припустили таку можливість, зазначивши, що візити президента країни-агресора та Володимира Зеленського можуть відбутися один за одним.

Теми для розмов: війна РФ проти України та "зернова угода".

Проте незабаром прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, хоча і підтвердив, що Путін та Ердоган домовилися зустрітися найближчим часом, проте сказав: на інавгурації Росію представлятиме спікер Держдуми В’ячеслав Володін.

Про візит Зеленського до Туреччини у Києві досі мовчать. Хоча експерти припускають, що президент України буде присутній в Анкарі. Наприкінці травня Реджеп Ердоган переміг на президентських виборах у Туреччині. Перегони для нього виявилися непростою задачею.

Його найближчий конкурент Кемаль Кілічдароглу програв з мінімальною різницею голосів — всього 4%. Напередодні голосування останній заявив про втручання Росії у голосування.

"Дорогі російські друзі, ви стоїте за монтажами, змовами, контентом Deep Fake і записами, які вчора були викриті в цій країні. Якщо ви хочете продовжити нашу дружбу після 15 травня, тримайте руки подалі від турецької держави.

Ми як і раніше виступаємо за співпрацю і дружбу", — написав він в Twitter 12 травня, продублювавши повідомлення російською та турецькою мовами. Як відомо, зв’язки Туреччини та Росії на різних рівнях достатньо давні і міцні.

І незалежно від того, хто очолив би Туреччину, залишились би такими. А надто з Ердоганом. Вони один одного неодноразово називали друзями.

Зокрема, в інтерв’ю CNN Ердоган заявив, що продовжуватиме поглиблювати відносини із Росією та поділився тим, що "у нас із Путіним особливі стосунки".

"Зараз Путіну більше потрібен Ердоган, ніж Ердогану Путін", — коментує Фокусу директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. По-перше, ці дві країни нарощують економічні зв’язки.

Наприклад, з 2014 року побудували кілька трубопроводів, які постачають російський газ на південь Європи. Нині йдеться про будівництво у Туреччині газового хабу, який допоможе Росії, змішуючи паливо, постачати "товар" європейським покупцям.

Або ж Росія будує на півдні Туреччини першу атомну електростанцію — "Аккую". У квітні 2023 року вже відбулось ввезення з РФ ядерного палива для неї.

І хоча Ердоган називає будівництво "великим національним проектом", насправді це результат угоди між урядами Туреччини та РФ, а експлуатуватиметься вона російським гігантом "Росатом".

Турки в свою чергу намагаються заповнити ті бізнесові ніші, які утворилися через припинення роботи з РФ у зв’язку з агресією РФ та західними санкціями. По-друге, Росія продає або може продавати Туреччині зброю.

У 2017-му країна купила у Росії систему С-400, за що отримала величезну порцію критики з боку НАТО. А коли США виключили Туреччину з програми придбання літаків F-35, Ердоган згадав про можливість придбання російських винищувачів Су-35.

По-третє, Туреччина допомагає Росії обходити західні санкції. Приміром, були спроби ПВК "Вагнер" придбати військові системи у іноземних постачальників та відправити цю зброю через Туреччину. Про це йдеться у "злитих" в мережу секретних документах Пентагону.

Також, експерти говорять, Туреччина може бути посередником у постачанні до РФ секретних технологій, електроніки, чипів, компонентів транспортних засобів, які використовують у військових цілях.

Окрім того, російські підсанкційні олігархи та представники влади мають майно у Туреччині, яке не є там під загрозою конфіскації. І, звісно, не варто забувати, що 2016 року Росія допомогла Ердогану під час так званої спроби державного перевороту.

Тоді ж відносини двох країн почали значно покращуватися. Відзначимо, що ще у 2015 році вони були майже ворожими — через збиття Туреччиною російського літака Су-24 у своєму повітряному просторі.

Однак, експерти зазначають, що незважаючи на такі тісні зв’язки та публічні заяви, насправді, Ердогана та Путіна складно назвати друзями.

Вони — супротивники, які намагаються боротися за людські та природні ресурси, політичний вплив в Африці, на Близькому Сході, Кавказі та навіть Балканах. І Україна також предмет такого спору.

Після перемоги Ердогана на виборах президент Володимир Зеленський одним з перших привітав його з перемогою та заявив, що розраховує на подальше зміцнення партнерства.

Експерти говорять, що слід очікувати, що відносини між Києвом та Анкарою залишатимуться діловими — Туреччина намагатиметься виступити посередником у відносинах з Україною та отримувати зиск для себе.

"Питання "зернового коридору" для Туреччини — це питання власних економічних інтересів, — говорить Фокусу політичний експерт Максим Джигун.

— В умовах падіння економіки, інфляції та знецінення турецької ліри, їм потрібно піднімати економіку, а зерновий коридор допомагає це зробити, тому що більшість суден, які вивозять українське зерно — турецькі.

Туреччина має право першою і зі знижками купувати українське зерно і перепродувати його. Це фактор впливу Ердогана на африканські країни, куди він потім привозить зерно і виглядає лідером, який захищає бідні народи від голоду. Це двосторонній інтерес".

Останні дев’ять років дії Анкари не можна називати антиукраїнськими. З моменту окупації у 2014 році російськими військами Криму Анкара не раз заявляла, що не визнаватиме анексовані російськими українські території.

Згодом почала продавати Україні зброю — безпілотники "Байрактар". Вже після початку повномасштабного вторгнення Туреччина почала блокувати морські протоки, не допускаючи збільшення кількості кораблів флоту РФ у водах Чорного моря.

Нині від неї залежить експорт українського зерна, а інколи й обмін або звільнення українських бранців. Напередодні інавгурації експерти схиляються: Володимир Зеленський мав би поїхати в Анкару, бо Туреччина для України важлива країна.

До того ж під час заходу можна було б поговорити не лише з Ердоганом, а й лідерами інших країн, близьких до Туреччини. Але у воєнний час всі подібні поїздки залежать від заходів безпеки.

"З приводу візиту Зеленського на інавгурацію, ми бачимо, що після візиту президента Зеленського до США розпочалась фактично нова сторінка цієї війни.

Президент почав не лише бути на місці й координувати процес оборони української держави, але й активніше долучатися до різних форматів партнерств з іноземними державами, розуміючи, що особисті візити президента дають набагато більшу ефективність, ніж розмови телефоном і заочна підтримка іноземних лідерів України, — говорить Максим Джигун.

— Особиста комунікація є набагато ефективнішою і багатостороннішою, може охопити ширше коло питань. Тож поїздка Зеленського до Туреччини на інавгурацію Ердогана — дуже реалістичний план дій".

Він зазначає, що ця поїздка може бути важлива, адже з початку повномасштабної війни Володимир Зеленський спілкувався з Ердоганом лише в онлайн форматі, при тому, що Туреччина залишається одним із ключових міжнародних гравців в контексті російсько-української війни.

"І через те, що Туреччина зберегла нейтралітет, а Ердогана вибудовує посередницьку місію і функцію. І через те, що Туреччина активно залучена до реалізації зернового коридору", — додає він.

"Зеленський поїде, не бачу перешкод, — переконаний й директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. — Для нас Туреччина дуже важливий партнер. Нам важливо підтвердити готовність Туреччини допомагати по декількох напрямках.

Зокрема, щодо вступу України до НАТО, перемовин щодо "зернових угод", військово-технічного виробництва, узгодження і координація зовнішньо-політичних змін в рамках співпраці і робота з турецькими експертами й з оточення Ердогана".

Джигун також думає, що в Анкарі Зеленський може лобіювати питання вступу у НАТО, і не тільки України. "Ми розуміємо, що Ердоган має чимало складнощів у відносинах з країнами НАТО і самим НАТО — блокує вступ Швеції.

Туреччина фактично єдина країна, яка це робить, — додає експерт.

— І тут, Зеленський, як фігура доволі видима на міжнародному майданчику, міг би спробувати це питання вирішити чи принаймні спонукати Ердогана до більшої поступливості в контексті відносин колективного заходу з Туреччиною.

У Туреччині, особливо під час останньої виборчої кампанії була помітна тенденція, як змінилась риторика Ердогана — вона стала дуже антизахідною, антиамериканською.

В одному зі своїх виступів той навіть сказав, що у разі програшу виборів, можна вважати, що у Туреччині стався американський переворот. Зараз можливостей підступитись до Ердогана у когось іншого, скажімо, західних лідерів НАТО, немає.

А Зеленський, як людина, яка безперечно зацікавлена в закінченні війни у своїй країні та інтегрувати нас до НАТО, може. Ось так багатоходівка. З одного боку підставити плече НАТО, а з іншого — пролобіювати власні питання".

Загалом поїздка Зеленського в Анкару — це можливість донести міжнародним партнерам, що перемовини з Росією можливі без Путіна, тому що він не легітимний суб'єкт міжнародної політики. "Перемовини також можливі лише на умовах, які Україна визначає для себе прийнятними.

тобто це вихід російських військ за межі України і по-друге — не замороження конфлікту, а його завершальна фаза з поверненням всіх територій без жодних компромісів. І Ердоган має абсолютне розуміння, щодо позиції України", — додає Джигун.

Що стосується Путіна, то його зустріч з Ердоганом хоча і проанонсована, але деталі її невідомі. Експерти припускають, що вона може відбутися не у Туреччині, а на території Росії.

Можна помітити, що останнім часом Путін не виїздить з країни — крайній раз залишав її у грудні 2022 року через поїздку в Білорусь. В Анкару, як вже зазначалось, їде Володін.

Ймовірно, озираючись на рішення Міжнародного кримінального суду, який видав ордер на його арешт через причетність до депортації українських дітей, російський лідер побоюється.

І хоча Туреччина не ратифікувала Римський статут та не визнає юрисдикцію суду в Гаазі (на відміну від 123 країн світу), Путін може все одно може не ризикнути виїхати. "Думаю, що у Путіна діє служба особистої безпеки. Виходячи з ордеру на арешт — різне може статись.

Ніхто зараз Путіну не може гарантувати стовідсоткової безпеки за межами власної країни. До того ж не зрозуміло, як Путін буде почуватися поряд з іншими політиками, зважаючи на ордер на арешт.

Путін та його оточення дуже бояться, що російського президента будуть ігнорувати всі, з ним ніхто не буде спілкуватись. Вони намагаються уникнути не тільки фізичної, а й репутаційної загрози для свого лідера", — додає директор Центру близькосхідних досліджень Семиволос.

Що стосується предмета розмови, то експерти переконані, що не варто чекати нічого нового від зустрічі Ердогана та Путіна: останній традиційно буде висувати свої вимоги, які не є чимось новим для України.

А це відновлення постачання аміаку, приєднання банку до системи SWIFT російських банків та перемовини з Україною на умовах Москви. Але ж Володимир Зеленський вже кілька разів повторював, що ніяких розмов не буде до того моменту, як росіяни підуть з території України.