Уберегтися від поганих командирів: чому в ЗСУ почастішали випадки самоволок

Найчастіше на фронті буває так, що поганий свій командир — гірший за ворога, зазначає військовослужбовець ЗСУ Ігор Луценко. Він закликає приділити цьому особливу увагу, аж до ухвалення спеціального закону, щоб запобігти самовільним залишенням частин.

Примушую себе писати рецепти перемоги. Примушую — бо віра в те, що писання це щось змінить, не така в мене сильна. Примусова мобілізація, звісно, потрібна. Але однією лише примусовою мобілізацією ми не переможемо у цій затяжній війні.

Поганий командир може бути набагато небезпечнішим, ніж ворог. Ворогу практично неможливо якось вбити мотивацію. А от командир може своїми діями знищити у своїх підлеглих будь-який потяг до ініціативи і активності.

Зрештою армія слабшає, перетворюючись із мотивованої на немотивовану. Як відомо, абсолютна влада розбещує абсолютно.

Тому дуже часто безпосередні втрати ЗСУ від самовільного залишення частини чи дезертирства через неналежне керування всевладного посадовця-командира більші, ніж від вогню противника.

Прикро, але я знаю справді сміливих і відданих Батьківщині воїнів, котрі пішли в СЗЧ (самовiльне залишення частi — Ф. ), хоча спершу добровільно воювали на нулі.

Просто їх командири ставилися до них, як до м’ясної худоби, і використовували їх не як цінний інструмент, а як витратний матеріал. На противагу тому законодавству, котре понаприймали нещодавно, слід ухвалити закон "Про заохочення до служби в Силах оборони України".

Ним можна, наприклад, запровадити систему оцінювання ефективності командирів, спростити процедури переходу з частини у частину для тих, хто служить понад визначений термін (1-2 роки), заохотити звичайних громадян створювати військові аутсорсингові компанії (тобто приватні підрядники, котрі зможуть робити для ЗСУ частину їх роботи, котру нині можна робити тільки військовослужбовцям — ремонт техніки біля ЛБЗ, побудова інженерних споруд, дальня аеророзвідка, радіорозвідка тощо).

Найцікавіше, що це все реально зробити за кілька днів і без закону. Але суспільство зайняло вичікувальну позицію.

Від влади у нас прийнято вимагати зміни, а от від армії? Приміром, чому є багатомільйонний комплекс державних, грантових і громадських структур для боротьби з корупцією, а для боротьби з непрофесіоналізмом у війську аналогічної сили — немає? Чи не більше ми втрачаємо від другого, аніж від першого? Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції.