Це дуже боляче та страшно. Як війна руйнує стосунки

Все більше людей звертаються по допомогу до психологів саме через втрату довіри та зустріч зі зрадою. Відео дня Багато колег уже піднімали цю тему у своїх блогах, і в мене теж є свій погляд на проблему, яким я хочу поділитися.

Щось здасться спірним, щось за усвідомлення та впізнання завдасть болю. Але ми не можемо не говорити зараз про зраду. Тому що під час війни зрада — це не просто бридко й огидно, а ще й убивчо боляче і страшно.

У період складних життєвих випробувань зрада позбавляє нас базової довіри до світу. Тієї безумовної довіри, яка набувається нами ще в дитинстві і яку ми трепетно несемо по життю, намагаючись визначити тих, хто прикриє спину в найскладніших життєвих ситуаціях.

У той час, коли рівень тривоги і страху і так дуже високий, зробити боляче близькій людині — це майже як вбити її. Так, зрада вбиває.

Намагаючись пояснити собі це явище, усвідомлюю, що причиною може бути саме брак комунікації, де чоловікам притаманне бажання не говорити про свої страхи і тривоги, не рефлексувати свої образи, а одразу бити прицільно.

Чоловіки не з’ясовують стосунки, бо «з’ясовувати стосунки» — це для них щось подібне до складних безглуздих розмов про почуття, які вони нібито не люблять. Хоча особисто я вважаю, що з’ясовувати, а точніше проясняти стосунки іноді дуже необхідно.

Щоб як мінімум нагадувати собі, що є люди, які нам цінні і яким цінні ми. І це має відбуватися не лише в сім'ї, а й у дружніх стосунках та у діловому партнерстві.

Ми маємо говорити: я ціную твою дружбу, я ціную твій внесок у розвиток нашого бізнесу, ціную партнерство та можливість рефлексувати саме з тобою. Я ціную те, ким є поряд з тобою, я ціную те, що ти робиш та відчуваєш. Але чоловікам це складно.

Особливо коли життя вимагає від них бути героями, а вони, ну так буває, виявилися зовсім не готовими ними бути. І бентежаться через те, що не можуть виправдати очікування, відчувають страх і розпач, невизначеність та безпорадність.

Навіть справжні герої нітяться від своїх почуттів. Намагаючись зрозуміти мотиви чоловіків, я припускаю, що сексуальна незадоволеність може штовхнути чоловіка на швидкі та конкретні стосунки, але не припускаю, що за це несе відповідальність жінка.

Я не можу прийняти той факт, що можна звинуватити жінку в тому, що вона залишила будинок і чоловіка, рятуючи себе та дітей, позбавивши бідолаху гарантованого сексу та борщу.

Що ж це за стосунки, в яких жінку вважають зрадницею лише тому, що виїхала з країни, рятуючись від війни? І коли небезпека минула, їй можуть висунути претензії, мовляв, даремно поїхала, могла й потерпіти, нічого страшного не трапилося? Це мені дуже нагадує комунікацію з одним суддею, якому я доводила, що страх перед можливим насильством і психологічне насильство — таке ж насильство, і переживається так само гостро, як реальне фізичне.

Виходить, якщо тебе не вбили і до тебе ворог не дійшов, то даремно взагалі зривалися з місця? Чи мали сидіти й чекати, поки не вдарить поруч? Логіка дивовижна, особливо коли вона висловлюється постфактум, коли ступінь ймовірної небезпеки вже складно оцінити, але дуже просто відчути себе героєм лише за фактом присутності в зоні небезпеки.

І це все проголошують цілком дорослі чоловіки, хоча образи висувають якісь дитячі: вона мене покинула! Як вона могла?! Припускаю також, що величезна кількість сімей розпадається, бо мали розпастися, але все не було «приводу» закінчити ці втомливі стосунки.

А війна виявилася вагомим приводом і надала можливість «зникнути» з поля зору домашнього ґвалтівника та законно відвезти від нього дітей. Знаю чимало таких історій.

Припускаю, що і жінки, трохи розгледівши «закордонних наречених» і порівнявши їх із тими, кого виховали їм ми, здивувалися, захопилися і вирішили спробувати. З цього нам неодмінно доведеться дійти невтішного висновку, що варто щось змінити у вихованні наших хлопчиків.

Припускаю й те, що страх втрати близьких під час війни настільки гострий, що дехто готовий уже зараз втратити, щоб не чекати, коли це станеться насправді… Піти на випередження.

Тобто самостійно вчинити психологічне самогубство та вирвати найдорожче із серця, щоб не було так боляче.

Але боляче буде, не ведіться! А ще припустимо, що нові пари, що виникають зараз на тлі зради, з великою ймовірністю розпадуться, тому що вони побудовані на спільній травмі, на тому страху, який вони пережили разом, але зненацька прийняли за кохання.

Травми збіглися комплементарно, тобто доповнюючи одна одну. Тому припустимо, що, коли умови збігу травми (війна) зникнуть (настане мир), готувати мирний омлет на спільній мирній кухні стане дуже нудно і нецікаво.

Не буде того очікуваного драйву, з якого починалися ці стосунки. І почуття просто зникнуть. То чи варто? Втрачаючи близьких через зраду, ми втрачаємо більше, ніж любов, ми втрачаємо довіру, яка часто не підлягає відновленню.

Тримайтеся тих, кого любите, тих, кому вірите, тих, хто був поруч, коли вам було добре, хто прикриє спину, коли погано і страшно, з ким зрозуміло без слів, в який бік тікати у разі небезпеки, і з ким можна мовчки пити вранці каву у світі, де немає війни.