Росія — Захід 6:1. Чому у РФ здатність воювати виявляється набагато вищою, ніж у партнерів України

Нещодавня заява Ходарковського про "0,25% ВВП західних країн на допомогу Україні" — це фактично ретрансляція тих роздумів, які відвідали мене ще два роки тому, про що я і писав тоді у своїх статтях.

Якщо коротко, то безглуздо механічно порівнювати ВВП двох протиборчих сторін, Росії та Заходу. Вкрай важливо враховувати коефіцієнт залученості тієї чи іншої сторони у війну. А також — ціновий коефіцієнт (ціни на боєприпаси в різних країнах відрізняються).

Моя формула ресурсної переваги визначається такою формулою: ВВП х коефіцієнт залученості × ціновий коефіцієнт = Ресурс Війни. З одного боку, ВВП західних країн значно більший за російський: 50 трлн доларiв проти 2 трлн, або 25:1.

Але з іншого, ціни на основні види боєприпасів і техніки в РФ від 5 до 10 разів нижчі, особливо на снаряди. Тобто, за зазначеною вище формулою, без урахування коефіцієнта залученості, вже 10 трлн проти 2, або 5:1. Йдемо далі й підходимо до коефіцієнта залученості.

РФ може витрачати 6% ВВП на війну, або 120 млрд доларів на рік. Якби західні країни відповіли таким же рівнем залученості, то їхній військовий бюджет становив би фантастичну суму в три трильйони доларів. За ці гроші можна побудувати "Зірку смерті", і не одну.

Нехай навіть це був би загальний військовий бюджет західних країн, а не витрати на війну. Але західні країни навіть і близько не наблизилися до позначки в 6% ВВП на сектор оборони. Не кажучи про допомогу Україні, яка становила максимум ….

0,2% у перший рік війни, а зараз скоротилася до 0,15% загального ВВП західних країн у 2024-му. Тобто до 70–80 млрд доларів на рік. З урахуванням диспаритету цін, ця сума відповідає…. 20 млрд доларів російського кошторису на війну, а він, як ми знаємо, становить 120 млрд доларів.

Тобто вже зараз співвідношення "інвестицій у війну" становить не 25 до 1 на користь Заходу, а 6 до 1 на користь РФ. Що могло перешкодити досягненню цієї пропорції? Письмові зобов'язання західних країн щодо рівня підтримки України та витрат на сектор оборони.

Умовно — спільне рішення України та її союзників у форматі такого собі "Тегерана-43".

Нагадаю, "Тегеран-43" став спільною конференцією СРСР і країн-союзників, на якій було ухвалено рішення вести війну до повної мілітарної перемоги над Німеччиною і про відкриття другого фронту. Зрозуміло, що в нашому разі ні про який другий фронт не йдеться.

Але зобов'язання фінансового спрямування зафіксувати потрібно було. Наприклад, формула "4+1": щорічно 4% ВВП на сектор оборони кожної країни коаліції і 1% ВВП на фінансову допомогу Україні.

Це склало б астрономічні 2 трлн доларів інвестицій західних країн у свій ВПК і армію, а також 500 млрд доларів на військову допомогу Україні.

Це саме той пакет, який міг би забезпечити десятки установок Patriot, сотні ракет, мільйони снарядів і дронів, високий рівень фінансової мотивації та зарплат для солдатів (від 10 тис. дол. на місяць, плюс підйомні в розмірі 50 тис. дол. тощо).

Зараз звучить все це як фантастика, оскільки для цього західним країнам потрібно було різко скоротити витрати на соціальний сектор, зелений курс, освіту і медицину. І найголовніше — ухвалити консенсусне рішення щодо мілітарної перемоги над РФ, яка володіє ядерною зброєю.

Очевидно, що Захід не готовий до такого рішення. Ба більше, якщо РФ позначає свою "зону інтересів" на пострадянському просторі як життєво важливу і сутнісну для свого життєвого континууму, то для Заходу — це лише війна на зовнішньому периметрі його цивілізаційної Ойкумени.

Але навіть за неготовності Заходу йти за формулою "4+1", письмові зобов'язання у 2022-му потрібно було зафіксувати. Наприклад, 0,2% або 0,25% ВВП на рік як військова та фінансова допомога Україні. В угодах із Німеччиною, Францією, США, Британією, Італією, Іспанією, Нідерландами тощо.

Це було вкрай важливо для планування стратегії війни або, як я пишу у своїх статтях, глобального проєктування сили. На жаль, усі ці зобов'язання 2022-го року були дані усно. Але усні зобов'язання дезавуюються разом із відставкою їхніх носіїв, як у ситуації з Борисом Джонсоном.