Раду Поклітару вразив прем'єрами шоу, де Росія – минуле, а Україна – майбутнє

Майстру вдалося "перезавантажити" свій передвоєнний балет "Вгору по річці" і представити публіці зовсім новий — "Завтра". Перший поставлений за "Загадковою історією Бенджаміна Баттона" Френсіса Фіцджеральда.

Стараннями Поклітару він перероблений на сучасний варіант "Фауста". Старець укладає з дияволом угоду про те, що буде молодіти, а далі виникає маса пригод через його подорож у зворотний бік — до колиски. "Завтра" — це вільна фантазія майстра на тему українського народу.

Два десятки танцівників у жовто-помаранчевих костюмах зобразили народ як один організм: багаторукий, багатоногий, багатоликий. "Народ" усе робив у єдиному пориві: від військового параду до заколисування дитини. Фокус ділиться подробицями грандіозного шоу.

Перший шоу-балет — у синьо-фіолетовому кольорі. У другому домінує жовто-помаранчевий. Разом — український прапор, хореограф цією подвійною прем'єрою немов говорить: його справа живе і триває на Батьківщині.

Відомо, що чимало артистів балету виїхало з початком війни, але Поклітару вдається не лише відновлювати старі вистави, а й видавати свіжий продукт з оновленим складом Kyiv Modern-Ballet. Поклітару показав себе в цих прем'єрах із несподіваного боку.

Тут немає грандіозних декорацій, як у "Лебединому озері" і "Лускунчику". Тут — мінімалізм плюс синхронність й експресія танцівників. Але головна зброя майстра — метафори і трансформації — присутні, як завжди. Спочатку про перший спектакль.

Усі чудово пам'ятають фільм Девіда Фінчера "Загадкова історія Бенджаміна Баттона" (2008) з Бредом Піттом і його неймовірним гримом, коли він із дідуся поступово перетворювався на немовля — за що автори й отримали "Оскар".

Фільм був зроблений за оповіданням Фіцджеральда, що було опубліковане у 1922 році. Кажуть, що ідею він узяв із фрази Марка Твена: "Життя було б набагато цікавішим, якби ми народжувалися старими і постійно молодшали".

Герой народжується 70-річним, який вміє розмовляти, а потім молодшає, аж до впадання в дитинство. Ми не бачили ні з фільму, ні з розповіді причин цього парадокса.

Поклітару вигадав містичну передісторію: старець біля труни укладає контракт із дияволом (Людина в Чорному), про те, що він отримає друге життя, але — задом наперед. Розплата, напевно, душа.

На заднику сцени — величезний годинник, що рухається у зворотний бік, як у рядку Бориса Гребенщикова: "Може статися так, що стрілки годинника почнуть обертатися назад". У героя з'являється вродлива дружина, народжується донька — він весело розсікає з ними по сцені.

Незабаром заведе ще й коханку, ні в чому собі не відмовляючи. Він відривається на повну, повертаючись у минуле, але за всіма його пригодами з глузливим спокоєм спостерігає диявол, чекаючи свого часу.

Дружина постаріла і згорбилася під тягарем років, дочка виросла і пішла, коханка зникла. Навколо нашого героя починають зникати близькі. Він стає хлопчиком, а Людина в Чорному підбирається до нього все ближче.

І тут, напевно, найзворушливіший момент шоу: диявол схопив хлопчика і став рухати його горизонтально, паралельно сцені, немов прискорюючи невідворотний кінець.

А потім закрутив його як годинникову стрілку — жалісливо заспівали скрипки (музика українського композитора Олександра Родіна). Ось уже головний герой — сповите грудне немовля в руках у диявола.

Людина в Чорному струшує пелюшки, звідки висипається прах, зависнувши у повітрі сірою хмаркою. Фініта ля… Побачивши цю спробу повернути час назад, згадалися наші північні сусіди.

Це абсурдне прагнення повернути радянське минуле, відтворити СРСР — наче божевільна спроба Росії повернути дитинство (половина російських кіносайтів розповідає новини 40-річної давнини, як посварився Гайдай з Моргуновим), яка не може закінчитися нічим іншим, як летальним результатом.

А Україна своїм потужним опором і контратакою, навпаки, штовхнула час — уперед! І про це — шоу-балет "Завтра". "Ми зараз живемо в непростий час. Складно знайти тему, яка була б співзвучна емоційно тому, що переживає весь український народ.

Та й чи потрібно її шукати?" — задався питанням майстер у пресрелізі. Але насправді він цю тему знайшов і представив — під музику Фредеріка Шопена. Тема ця — єднання.

Танцюристи в жовто-помаранчевих костюмах робили десятки зачаровуючих синхронних рухів То вони всі разом немов гребуть. То разом качають немовля в колисці. То разом вибудовують піраміду. То разом карбують крок у військовому марші.

Потім, піднявши руки, насичуються променями світла І після цього звідкись згори падають мотузкові сходи і артисти підіймаються все вище, до небес, сонця, мрії.

Ми вистоїмо, витримаємо, здобудемо перемогу і побудуємо наш сонячний світ! Щодо техніки Поклітару здивував тим, що, з одного боку, його Kyiv Modern-Ballet багато чого взяв у голландського Nederlands Dans Theater — ось цей синхронний рух десятків людей.

А з іншого боку, він з усіх своїх танцюристів вибудовує незвичайні цілісні образи — і це скоріше притаманне східній школі танцю — китайській опері, наприклад. Раду Поклітару примудрився синтезувати трендову техніку Заходу, помноживши її на філософський підхід Сходу.