Пророк не у своїй вітчизні

Парадокс полягає в тому, що він зробив це не мимо, а навіть всупереч своєї волі Помер Михайло Горбачов.

В українських коментарях з приводу його смерті згадують майже виключно про події з останніх років його життя: про його критичну позицію щодо Путіна і теперішньої війни, з одного боку, та про його схвалення анексії Криму і бачення майбутньої України з Росією, з другого.

Відео дня Так влаштована наша особиста пам’ять. Вона коротка і не сягає дальше декількох років. Окрім особистої, є ще довша, історична. Це коли пам’ятаємо те, що з нами не сталося: хрещення Русі, козацьку революцію Хмельницького і тому подібне.

Між короткою й довгою лежить сліпа зона середньої пам’яті. Біографія Горбачова попадає власне у цю сліпу зону — а в цій зоні відбувалися найважливіші події. Найбільшою можна сказати світовою заслугою Горбачова є те, що він очолив розпад СРСР.

Парадокс полягає в тому, що він зробив це не мимо, а навіть всупереч своєї волі. Цей парадокс, однак, стає краще зрозумілим, якщо брати до уваги такий факт: Горбачов був одним з останніх могікан покоління шестидесятників.

Це було те саме покоління, яке на Заході дало рок-культуру, у Центральній Європі - лідерів оксамитної революції 1989, а в СРСР — російських й українських шестидесятників.

Спільними рисами людей цього покоління було те, що вони не зазнали на собі безпосередньо тягаря Другої світової війни — бо або були ще дітьми на час війни або ж народилися одразу після неї, а їхня молодість припала на часи благополуччя та оптимізму 1960-х.

Відповідно, це було покоління великої мрії. Його лідери прагнули змінити світ на краще — надати йому «людське лице» — і вірили, що це у їхніх силах. Горбачов був радянським шестидесятником.

Як й інші, він вважав, що Сталін — поганий, але Ленін — добрий, і що радянську систему можна перезапустити («перебудувати» і «прискорити») якщо усунути викривлення сталінізму та застій брежнєвщини. Він не мав уяви, що ця система не піддається реформуванню.

Як жартували у часи горбачовської «перебудови»: яке може бути прискорення у тіла, яке падає, окрім прискорення власного падіння? Радянська система була побудована на терорі.

Хоча цей терор після смерті Сталіна втратив свою масштабність і гостроту, на момент приходу Горбачова до влади КДБ зробив ідеальну роботу: він зачистив весь радянський простір від інакодумства.

Усі реальні чи потенційні дисиденти або сиділи у в’язниці, або було вислані з СРСР, або були приручені владою. Звідси ненависть кедебістів до Горбачова: своїми необдуманими реформами він «обнулив» їхні досягнення.

І вони мали рацію: забери з радянської системи її терористичний стрижень, і вона валиться. Ернест Ґеллнер називав політику Горбачова «Реформацією без Біблії, Просвітництвом без «Енциклопедії» — і, додамо, від себе, радянською п’ятирічкою без п’ятирічного плану.

Відсутність візії у Горбачова особливо була помітна у національному питанні. Це питання завжди було «сліпою плямою» для марксистів, а сліпота самого Горбачова особливо була помітною в українському випадку. Прикладом є візит Горбачова до Львова у лютому 1988 р.

Цей візит не був запланований. Горбачов мав відвідати Донецьк, але через погані погодні умови його літак мусів сісти у Львові. Львів'яни були заскочені несподіваною появою генсека у центрі міста, і на загал проявили до нього доброзичливість.

Одразу ж по тому Горбачов сказав у приватній розмові: «Львів особливо зачарував мене. Коли ми чуємо слова „Західна Україна“, „Західна Білорусія“, ми думаємо про Бандеру, лісових братів і 1939 рік.

Виявляється, однак, що українці, особливо найбільш рафіновані серед інтелігенції, не мають з цим проблеми. Вони дивляться на 1939 рік і не возз'єднання, як на історичну фазу у долі своєї нації. І це допомагає нам зрозуміти інші аспекти національного питання».

Радник Горбачова Анатолій Черняєв, який у своїх спогадах цитував ці слова, додав від себе: «Коментарі тут зайві. Це було «wishful thinking», реальність була затуманена комфортним «інтернаціональним поглядом». Горбачов вірив, що Україна відрізняється від балтійських республік.

Русифікація тут, на його думку, була спонтанною: українці самі не хотіли відсилати своїх дітей до українських шкіл, особливо у містах.

Про українську мову думають лише українські письменники: бо хто буде читати їхні книжки українською? На загал, вважав він, мова й історія українців, росіян і білорусів настільки пов’язані і схожі між собою, що тяжко відрізнити росіянина від українця чи білоруса.

Горбачов розділив долю усіх тих лідерів, які не стали пророками у своїй вітчизні. Тільки що його батьківщиною була не Росія, в якій він народився, і не Україна, звідки походила його мати.

Його батьківщиною був Радянський Союз, де, як він сподівався, можуть жити й уживатися між собою росіяни, українці та інші народи. У кінцевому рахунку його не люблять ані українці, ані росіяни, ані інші колишні радянські люди.

Не люблять з різних причин, але не люблять однаково. Однак, його продовжують любити на Заході. Не лише тому, що він допоміг розвалити СРСР, але й тому, що значною мірою завдяки йому Союз розвалився мирно.

Уявіть собі, що би було, якби на його місці у 1991 році був Путін, і відчуєте різницю. Я не знаю, чи колись десь з’явиться пам’ятник Горбачову.