Захід уже отруєний: до чого приведе страх союзників бити по території Росії

Щодо не дозволу бити американською зброєю вглиб Росії мені пригадалась одна історія. Коли моя дитина була мала, в її класі був булінг. Це почалось десь в 4 класі й школа закривала на це очі. Ні-ні, мою дитину в жодному разі не чіпали, ціла компанія булила одного хлопчика.

Але моя дитина це бачила — і це отруювало її, як, власне, і решту класу. Я намагалась боротися, виступала на батьківських зборах і ходила до директора — і зрештою перевела дитину в іншу школу, хоча на неї ніхто жодного разу не подивився скоса.

Тому що споглядання насильства зжирає тебе зсередини, якщо ти не можеш, не маєш сили це припинити.

Саме тому булінг вважається проблемою всього класу і постраждалими вважаються всі діти, які належать до цього колективу, навіть якщо кривава юшка з носа тече тільки в одного хлопця. До чого це я веду.

Зараз, сьогодні всі розуміють, що відбувається — і хочу сказати, відбувається не вперше. Коли після Другої світової СРСР на правах переможця відтяв собі половину Європи та насаджав там людожерських режимів — Європа щосили намагалась на це не дивитись.

Коли в 1961 році, за 16 років після закінчення війни, Совєти раптом почали будувати берлінський мур просто по тілах живих людей — Європа закрила очі. Коли радянські танки були в Празі та Будапешті — Європа промовчала.

Мабуть, це не можна довести, але це отруєння безсилим спогляданням насильства відвернуло Європу від соціального і навернуло в бік розвитку особистості.

Ти не можеш нічого зробити з державою — ані зі своєю, ані з чужою — але ти можеш розвивати свою особистість, стати кращою версією себе, ростити свій внутрішній сад.

Поступово східний ведмідь постарішав і припинив гарчати, натомість теорії особистого розвитку і безконфліктного діалогу на кшталт ненасильницької комунікації розквітли. Суспільства стали слабими, зневірились в колективних діях, потонули в депресіях і самокопанні.

А потім ми всі зайшли на нове коло. Просто зараз Захід і передусім США дозволяють Росії вчиняти насильство — як вони дозволяли це вже 20 років, починаючи з чеченських воєн і Грузії.

Я не знаю, коли й чим закінчиться саме ця, наша війна, але точно знаю, що вона не мине, вже не минає безкарно для Заходу, для його суспільства. Споглядання насильства, якому ти не хочеш, не можеш завадити, отруює тебе зсередини. Отруює і зжирає.

Я не думаю, що усвідомлення цього нам якось допоможе. Я не зловтішаюсь з них. Я просто хочу сказати, що ніщо не минає безкарно — навіть якщо здається, що тебе не зачепило і ти ловко проскочив за чужий кошт. Навіть якщо ти дійсно проскочиш — отрута вже сидить в тобі.