Чи втрачатиме Україна території та чому партнери заважають закінченню війни: інтервʼю з "Османом"

Сержант дав велике інтервʼю Фокусу. Старший сержант роти, командир відділення 24-ї ОШБр "Айдар" ЗСУ Станіслав Бунятов із позивним "Осман" зустрів війну в Мелітополі Запорізької області.

У березні 2022 року йому вдалося виїхати з тимчасово окупованої території, а вже за два дні Бунятов пішов на фронт добровольцем.

Воїн побував у боях біля смт Павлівки, брав участь в обороні рубежів Вугледарського напрямку, воював за Бахмут, Кліщіївку, Іванівське на Донбасі тощо.

Фокус поспілкувався із військовослужбовцем, який розповів не лише про ситуацію на фронті, а й про мобілізацію, власний Telegram-канал і погляди на майбутнє війни.

Як змінилася ситуація на Донеччині, зокрема на Бахмутському напрямку, від початку Курської операції? — Ніяк не змінилася. Ми стали на позиціях, подекуди ворог мав просування, але вони незначні.

Загалом нічого не змінилося, було декілька накатів, які наша бригада спільно з сумісниками вдало відбила. Як взагалі допомогла Курська операція військовим на фронті? — Звісно, допомогла. Насамперед морально, до того ж, звільнили полонених.

Але щоб фізично якось допомогла у вирішенні питань фронтових, то жодних змін я не бачу. Про негативні моменти я не уповноважений говорити, як вона могла вплинути. Я знаю, що росіяни готували не масштабні, а провокаційні бойові виступи.

Так само, як це було на Харківському напрямку, вони планували виступи на Сумському. Як щодо Вугледара? Яка там ситуація? — У Вугледарі дуже важка ситуація, бо ворог тисне і з Водяного, і від західної частини в бік дороги Богоявленка — Вугледар.

Це ставить нас у дуже скрутне становище.

Якщо росіяни переріжуть нам дорогу Богоявленка — Вугледар, то треба буде до сезону дощів або відбивати територію, яку ворог захопив, щоб дорожні сполучення залишилися за нами, або виходити з міста на лінію оборони в Богоявленку, вирівнювати лінію.

Адже ворог від Водяного та із заходу тисне, а за річкою Кашлагач вийшов і намагається робити кліщі. І поки що, на жаль, йому це вдається. Є ймовірність котла? — Я гадаю, котла не буде, тому що наші підрозділи матимуть час, щоб вийти.

Я не знаю, як це треба буде проспати наступи, проспати ворожі штурми, щоб залишити людей в оточенні. Я вважаю, що котла не буде. Уперше росіяни вдарили КАБом по Запоріжжю.

Чи часто вони їх застосовують на лінії бойового зіткнення? Які методи протидії використовуються? — Вперше вони почали застосовувати КАБи декілька днів тому. Ми бачили ще влітку, нам анонсували збільшення дистанції ураження керованими авіабомбами.

Ворог модифікує КАБи, до того ж модифікує їх за дальністю ураження. На лінії фронту ворог постійно застосовує КАБи, особливо це стосується міст, сіл — там, де є забудови. Так вони руйнують якісь укріплення, руйнують наші позиції і просуваються.

Також на Курському напрямку застосовують КАБи, наприклад, як контрбатарейну боротьбу. У відповідь на нашу артилерійську роботу ворог здебільшого використовує авіацію. Наша артилерія відпрацювала — і вони починають бити КАБами.

Тому дуже часто застосовують, і в них багато цих авіабомб. Що не вистачає українським військовим на фронті? Людей, техніки? — Я б не сказав, що техніки не вистачає. Можливо, не вистачає легкоброньованої техніки, щоб замінити наші пікапи, які не надто оснащені бронею.

Це б підвищило рівень виживання наших підрозділів. Також не вистачає засобів РЕБ до техніки. Людей, звісно, завжди не вистачатиме, але у нас сумна тенденція.

Коли у нас в підрозділах є люди, то їх залучають до штурмових дій, щоб відбити якусь ділянку, стабілізувати лінію, а коли не вистачає — ми стоїмо в обороні. Це таке дуже специфічне застосування піхоти на цей момент.

Як ти ставишся до такої тактики? — Мені не подобається, тому що я сам неодноразово був одиницею цього виконання бойових завдань у такій тактиці. Коли в нас було більше людей, ми штурмували, коли менше — стояли в обороні, хоча взагалі ми — штурмовий підрозділ.

Звісно, не подобається, бо кожна операція потребує детального планування, достатньої артилерійської підготовки, техніки, матеріально-технічного оснащення. Але ми виходимо з того, що у нас є.

І якби було все в армії ідеально, якби у нас не було прогалин, то, гадаю, Росія взагалі б на нас не напала. А так — маємо що маємо, та у ворога проблеми ті самі, просто в них набагато більший мобілізаційний ресурс.

Як підтримуєте бойовий дух серед свого підрозділу, з огляду на важкі умови і довготривалість бойових дій на передовій? — Я б не сказав, що у піхоти великий бойовий дух. Точніше, він не на високому рівні.

Хлопці йдуть туди, бо розуміють, що треба виконувати завдання, якщо відійти від риторики, коли вони відступлять тут, то треба буде оборону тримати далі й далі. І не факт, що якщо вони не триматимуть оборону, а вийдуть і почнуть покидати позиції, то залишаться живі.

Тому що це дуже велика проблема. Бійці, які приходять в підрозділи, не розуміють одну-єдину річ.

Якщо оборона виставлена правильно — так, як вона у нас виставлена, і вони можуть твердо покладатися на побратимів, які стоять у них на флангах, то вони будуть стояти на позиціях впевнено, адже окоп — це найбезпечніше на лінії бойового зіткнення місця.

І що довше ти будеш сидіти в окопі, а не виходити з нього, грубо кажучи, тримати там оборону, то більше шансів тебе залишитися живим.

Як тільки покидаєш зону маскування, зону своєї бойової позиції, тебе починають накривати артилерію, танками, починають відпрацьовувати FPV, скидання. І зараз дрони — це найбільша проблема.

Тому в нас бійці намагаються тихенько зайти на позиції, замаскуватися і сидіти, спостерігати за ворогом, а в разі бойових зіткнень давати йому відсіч. Звісно повинна бути демобілізація, бо ми не останніми людьми воюємо.

Як ти вважаєш, можна підняти бойовий дух? — Що може підняти бойовий дух? Я гадаю, щонайменше повинні бути ротації, відпустки у бійців, належне фінансове забезпечення.

Бо по суті у нас немає так званих підйомних, які виплачують за контракт, вони там взагалі на рівні однієї заробітної плати. Немає належного забезпеченого відпочинку після служби у відпустках, не дають нам відпустки, практично неможливо виїхати за кордон тощо.

Не надаються в більшості випадків пільги для сім'ї. Діти військовослужбовців стикаються з питаннями, що вони не можуть безкоштовно вчитися у закладах вищої освіти, їм відмовляють або кажуть, що всі місця зайняті.

Це таке комплексне питання, яке потребує комплексних заходів, тому що мотивація — це не пообідати і все, це ж не питання того, що робити бійцям, які хочуть їсти. Мотивація — це дещо більше і багато проблем, з якими потрібно працювати.

На початку війни була простіша мотивація, був патріотизм, правильна пропаганда і бойовий дух підрозділу. Навіть люди, не надто вмотивовані, потрапляючи в бойовий підрозділ із високим рівнем бойового духу, надихалися, так би мовити, і воювали нарівні з іншими.

Напевно, ти вже чув історію військового, який заявив про своє СЗЧ, і з цього постає дискусійне питання: демобілізація чи СЗЧ? Бійці змучені, їм треба перепочити, але замінити або немає ким, або ж якісь інші причини відсутності чітких термінів служби.

Чи багато ти знаєш випадків СЗЧ за цей рік? — Я особисто не знаю бійців, які пішли в СЗЧ. А взагалі — так, є в підрозділі, в інших бригадах, я чув про СЗЧ.

Знаєте, я не можу засуджувати бійців, які пішли в "самоволку", і не можу дозволити засуджувати цих бійців людям, які взагалі не були на лінії фронту. Тобто боєць, який хоча б день пробув на лінії бойового зіткнення, має право відпочивати вдома більше, ніж той, хто там не був.

Тому питання СЗЧ для мене не має однозначного якогось відтінку. З одного боку, так, він підставляє своїх побратимів, але це питання суто внутрішнього підрозділу. Виносити його на загал не має права ніхто, крім самого цього бійця.

І засуджувати його не має права ніхто, крім його побратимів, які поряд із ним воюють, які виконують ідентичні завдання. А цивільним узагалі не має бути до того справи.

Як щодо рівності? Наприклад, людина пішла в СЗЧ, а його побратим — на нулі? — Його мають право засуджувати лише бійці з його підрозділу, які виконують ті самі завдання.

Його не має права засуджувати дронщик, артилерист, FPVіст, командир, який може не виходити на бойові завдання. Яке він має право засуджувати бійця, який у СЗЧ? Тільки побратим, який робить те саме, все.

Що робити з такими воїнами — повертати назад у частину? — Я, чесно, не маю відповіді на це питання. Нехай це вирішує закон. А що ти думаєш про демобілізацію? Вона повинна бути? Вона взагалі можлива під час війни? — Я вважаю, що можлива.

У нас багато людей призовного віку, а бійці мають право відпочивати. Трохи інше питання в тому, що в нас такого закону немає. Звісно повинна бути демобілізація, бо ми не останніми людьми воюємо.

Є люди, яких можна мобілізовувати, є люди, яких можна заохочувати воювати, як у фінансовому плані, так і обмеженнями. Не хотілося б обмеженнями. Але є люди, яких можна зацікавити воювати певними соціальними гарантіями.

Якщо йому дають гарантію на повне протезування в разі поранення, повне фінансове забезпечення. Так людина зазнала поранення, втратила руку, її вивели поза штат і платять 400 гривень.

Якщо людям дати повні фінансові гарантії, то вони будуть спокійніше ставитися навіть до травм. Тому що ці 15 мільйонів (виплата за загибель бійця. — ред. ) більше нах*р не потрібні.

Краще б не 15 мільйонів виплачували за загиблого, а платили цих 15 мільйонів людині, яка втратила руки, ноги, тому що, іншими словами, бійцю, який загинув, уже не потрібні ті гроші. А людині, яка втратила ноги, руки, очі, потрібні — на лікування, життя, сім'ю.

Адже це мінус годувальник у родині. А за загиблого батькам можна виділити не 15 мільйонів, а пʼять. Так буде справедливо. Бійці йдуть, вони дістають важкі поранення, а тоді повертаються — і вже нікому не потрібні. За них ніхто не бере відповідальність на себе.

Бійці самі в ТікТоці знімають відео, збирають гроші на протези тощо. Якщо і є протезування безкоштовне, то там черги на пів року, рік. А як можна рік бути без рук, наприклад? Візьміть, звʼяжіть собі руки і побудьте рік без рук. Можете ви так жити? Я гадаю, що ні.

Тож є кому воювати, просто треба людей заохочувати. Насамперед, треба фінансово заохочувати і вносити зміни в управлінні військами. Це теж комплексне питання, його так просто не розібрати. Але перше, що я чую, бійці після важких поранень нікому не потрібні.

На цю тему можна дуже довго говорити. У піхоті може нормально бігати людина до 40 років. [. . . ] піхота від 40 — це вже не бійці. Ти не можеш з ними виконати нормально завдання. Після пораненні ці люди стають просто безпомічними. Демобілізація повинна бути.

Вона має бути по праву для тих людей, які вже там воювали. От коли людина йде на фронт, вона має розуміти визначені терміни, скільки воюватиме. Тому що це також мотивація. Ти пішов, пів року відвоював, мобілізувався, виконав свій борг.

А не так, що людина прийшла — і не розуміє, на який термін вона там. От як я в 2022 році мобілізувався, а кінця-краю служби не видно. Не кажу, що в мене найскладніші умови служби.

Порівняно з тими умовами, у яких я був перші півтора року — в штурмах, де я зазнав поранення, вони непогані. Але морально ти втомлюєшся від контролю військового, від того, що ти не маєш прав, свобод, які мають інші цивільні люди, твого ж віку.

Мені 23, якби мене демобілізували хоча б до 25 років, дали б мені право, бо я добровольцем прийшов, щоб я міг відпочити.

Чому я не маю права до 25 років бути в цивільному житті добровільно, а інші люди до 25 можуть не мобілізуватися? Це також несправедливо, я вважаю, тим паче у мене окупований дім. Мені треба якось намагатися влаштувати особисте життя, у мене тільки молодість починається.

Як змінилися новобранці від початку повномасштабного вторгнення: раніше всі були на ентузіазмі, а зараз? — Зараз бійці невмотивовані, з причин, які я називав вище.

На твою думку, чи дійсно треба призивати в армію молодих бійців, бо від них користі буде більше, ніж від "чоловіка середнього віку", як про це неодноразово казали військові? — Які у вас поняття молодого бійця? 15 років? Дивіться, моя думка така.

У піхоті може нормально бігати людина до 40 років. Можливо, треба скоротити межу віку для піхоти конкретно. Я не кажу про дронщиків, забезпечення тощо. Конкретно піхота від 40 — це вже не бійці. Ти не можеш з ними виконати нормально завдання.

Після пораненні ці люди стають просто безпомічними. Я вважаю, що до 40 скоротити піхотний вік — це залізобетонно. Зі скількох років мобілізувати? Я не фахівець у галузі генофондного розвитку країни, тому не знаю, зі скількох правильно.

Обов'язковий призив, х*р знає, не можу судити, в якому віці людина має ризикувати своїм життя заради країни. Є, так би мовити, вищі сили політиків, які можуть один на одного впливати. Якби ці вищі сили хотіли, щоб Росія закінчила війну, то війна б уже скінчилася.

Цього року ти потрапили в онлайн-рейтинг Фокусу "Топ 50 блогерів України". Приємно? — Дуже приємно. Що відчув, коли себе побачив у рейтингу? — Нічого, бо там блогери, яких я більше не поважаю.

Проте приємно, що я можу бути дійсним прикладом для молоді, яка стежить за онлайн-трендами тощо. Мені дуже приємно, що категорія війни й армії виходить на один рівень із безтурботними блогерами, які живуть своїм життям і ні за що не переймаються.

Як ти вирішуєш, які теми висвітлювати для своїх підписників? — Я висвітлюю те, що цікаво мені. У мене така аудиторія. Чи є моменти, коли відчуваєш, що інформацію краще не публікувати, з огляду на безпеку? — Звісно, є така інформація, її дуже багато.

Як її фільтруєш? — Повинно бути якесь розуміння того, що можна публікувати, а що не можна. Це називається інформаційна гігієна. Якщо ти її не розумієш, то до тебе є питання від Служби безпеки, контррозвідки. Бачите, до мене питань немає, або якщо вони є, то ми їх владнаємо.

Треба дотримуватися інформаційної гігієни, і все буде добре. Просто не публікувати те, що не буде нести користі для суспільства. Як вважаєш, чи важливо, щоб серед військових було більше блогерів? Чому їх так мало? — А блогерів, непевно, серед бойових військових і немає.

У мене канал почав рости до 100 тисяч завдяки моїм бойовим відео, які я ставив постійно. А ті ще сто тисяч — це вже період, коли я був у тилу, в мене був час ділитися інформацією з людьми, висвітлювати повністю ситуації, розповідати про них дуже детально зі погляду військового.

Мало блогерів серед військових, бо комусь це не цікаво, у когось немає часу, хтось не знає, з чого почати. Якби мені на початку сказали, бери ось так і веди канал, то я б не зміг. Бійці, найчастіше, хочуть або не хочуть, але не знають, з чого почати і мають замало для цього часу.

Хоча, якщо є бажання, то можна встигати навіть писати пости між штурмами. Я так і робив, в принципі. Писав пости між штурмами, у підвалі в Бахмуті, й виставляв, бо мені це було цікаво. Не всі хочуть медійності, адже це також може бути небезпечно.

Чи потрібно більше військових блогерів? — Я вважаю, що потрібно більше розвивати медійні військові обличчя. Адже військове медійне обличчя — це зв'язок цивільного населення з військовими. Тому що аудиторія здебільшого цивільна.

Ти можеш доносити до цивільних людей якусь військову думку або показувати їхнє військове життя, щоб вони розуміли, як важко хлопцям дається служба, яку титанічну роботу вони виконують.

Це дуже важливо, водночас важливо, щоб люди розуміли, як це важко — для того, щоб вони допомагали, а бійці, коли повертаються з фронту, відчували підтримку. Якби не було військового медіа, то робота військових знецінювалася б тими людьми, які не дотичні до війни.

А так ми маємо можливість знайомити людей з війною, зі складними обставинами, з життєвим шляхом кожного воїна. Яким ти бачиш розвиток подій на фронті в найближчі місяці? — Найближчі місяці ми, на жаль, будемо втрачати ще території.

Можливо, якщо командування підготувало якісь резерви, тоді ми виправимо ситуацію на фланзі. Але ви зверніть увагу, що кількість наступальної ворожої сили на всіх напрямках незіставна зі всіма нашими резервами. Можуть бути часткові успіхи, але не на всіх ділянках.

Чи можливий сценарій, за якого війна завершиться найближчим часом? Чи на Україну чекає довготривала боротьба? — Я не політик, війна — це така штука, яка може закінчитися у будь-який момент. Є, так би мовити, вищі сили політиків, які можуть один на одного впливати.

Якби ці вищі сили хотіли, щоб Росія закінчила війну, то війна б уже скінчилася. Все частіше почали лунати тези про мир.

Як вважаєш, чи приймуть військові "мир — заморожування лінії фронту"? — Не знаю, це важке питання, і я не буду на нього відповідати, щоб не ставати на жоден бік із цивільними, які вже багато місяців спираються на слова військових.

А слова військових можуть бути дещо необ'єктивними — через власні інтереси, ну, не в цій війні, а власні інтереси свого закінчення. Бо багато хто хоче додому, до родин, у кожного свої сімейні проблеми тощо. Для когось дуже важливо стоїть питання ціни життя.

Тому я не даватиму коментарів щодо цього питання, щоб на мене не спиралися цивільні, та й тому, щоб не бути точкою опори в якихось суперечках.

Які твої інтереси? — Мої інтереси — повернутися додому, в Херсонську область, в Генічеський район, село Азовське, і вигнати всю цю нечисть, яка перейшла на бік Росії, до РФ. Ось такий у мене інтерес.

У найгіршому разі, якщо партнери не зможуть надавати необхідну допомогу, як тоді діяти — чи вистачить Україні тих ресурсів, які є? — Не вистачить, я думаю. Тому що війну, яка зараз триває, не вивозить навіть Росія. Москва потребує допомоги партнерів.

Європейський Союз — також своєрідній партнер для Росії, бо він купує нафту, газ, тому теж є спонсором війни в Україні. І якщо ці партнери зникнуть, то я думаю, що фронт просто застопориться на тому, де він є. Наступати сили Росії не будуть.

Щонайбільше це буде на тих ресурсах, які в них є, цього вистачить максимум на рік війни. Я гадаю, Донецька область — це буде їхній максимум, і на цьому війна закінчиться, якщо повністю припиниться спонсорування обох сторін.

Якщо війна не закінчиться ані в 2025-му, ані 2026 році — де і які резерви знайти на боротьбу з окупантом? — Народжувати більше дітей, відправити жінок тих чоловіків, які не йдуть воювати. Що плануєш робити після закінчення війни? — Я буду мером Генічеська.