Відновлювати Каховську ГЕС потрібно з прицілом на деокупований Крим

Зокрема у купі з низьким рівнем опадів впровадження аграрного способу життя вимагає організації зрошування. Саме тому до 1963 року (будівництва Північно-Кримського каналу) землеробства в Криму практично не існувало. А до 1930–х років під час посухи люди вмирали цілими селами.

Будували Північно-Кримський канал мешканці Київщини, Херсонщини, Рівненщини, Донеччини, Запоріжжя. Таку інформацію я бачив в архівних документах, коли очолював Республіканський комітет водного господарства АР Крим. Будівництво Каналу кардинально змінило ситуацію.

До прикладу, у 1986 році зрошувалося понад 80 000 га сільгоспземель. У 1990 році – вже 400 000 га. Зокрема 30 000 га – рисові чеки (поля), а саме рис став самим великим споживачем води в Криму.

Розглянемо ситуацію на момент анексії Криму, що відбувалося із системою водопостачання, які були плани. У 2013 році споживання води в Криму перевищувало 1 млрд метрів кубічних.  Близько 85% цієї води Крим отримував Північно-Кримським каналом.

Решту 15% – із місцевих водойм та артезіанських свердловин.  Основні споживачі води: агросектор – 72%, комунальні потреби населення (1,5 млн кримчан) – 20%, промисловість – 8%. "Питну воду" або, коректніше кажучи, комунальні потреби півострова можливо забезпечити місцевою водою.

Для цього необхідно вкладатися в будівництво магістральних водогонів (для перекидання води в маловодні регіони) та відремонтувати комунальні мережі міст (адже там відбуваються втрати комунальної води від 40% до 70%).

Окупанти не дуже вкладаються в розбудову відповідних комунальних мереж, тому проблема з водопостачанням актуальна всі 8 років окупації. Разом із тим без Дніпровської води неможливо розв'язати проблему агрокомплексу. Більшість півострова – це аграрні райони.

Більшість працездатного населення було залучено саме в сільському господарстві. Основний дохід Крим отримував саме від аграрного сектору, промисловості і транзиту. А не від туризму (як заведено вважати).

Таким чином, якщо ми говоримо про розвиток Криму як аграрного, промислового регіону, з великою кількістю робочих місць та відтворювальною структурою економіки, тобто Криму, яким його бачить Україна та кримчани, то його існування без відновлення системного водопостачання з Дніпра є неможливим.

Після руйнування головної споруди Північно-Кримського каналу, яке остаточно відбулося з підривом окупантами Новокаховської ГЕС, питання відновлення може стояти лише в контексті побудови нового комплексу споруд.

Якщо ж ми говоримо про плани ворога, то підрив ГЕС є ще одним свідченням того, що росію цікавить Крим виключно як військова база. Їх не турбує занепад агрокомплексу, промисловості, економічної спроможності кримських портів.

Навіть курортний потенціал Криму є для них виключно додатковим соціальним чинником для мотивації переїзду в Крим генералітету та офіцерського складу.

Отже, внутрішніх запасів води, зокрема власних природних водосховищ та артезіанських свердловин, цілком вистачає окупанту для того, щоб відловлені під час мобілізації представники колонізованих народів росії не вмерли від спраги під час охорони окупованого Криму від цивілізованого світу.

І це їхня основна мета перебування на півострові. Зважаючи на це, нам необхідно вже зараз готуватися до системної роботи з відновлення і розвитку Української перлини. У 2010 році я розробив Державну програму "Вода Криму", яку у 2012 році було ухвалено Кабміном України.

Розрахована вона була на 2013 -2020 роки і передбачала майже $1 млрд фінансування, з яких половина – з державного бюджету України (решта – приватні і місцеві гроші).

Така програма дала б змогу раціонально використовувати агропотенціал Криму та змінити економіку півострова з дотаційної на прогресивну і прибуткову.

На жаль, Програма лише почала реалізовуватись і до нас прийшов ворог… Аналогічна програма має стати частиною стратегії розвитку Криму після деокупації.