Миролюбність людожера. Як слід розуміти слова Росії про готовність закінчити війну

Усе це ми вже могли спостерігати на прикладі горезвісного Мінська-2 Міжнародні новини останніх днів підбурюють написати серію постів з епіграфом класика: "Це ж уже було!". Накладається маса всього. 10 років російської агресії. 9 років "Мінська-2".

Два роки повномасштабного вторгнення. Плюс ювілейний саміт НАТО на горизонті. Почнемо з акцентованої заяви Лаврова про нібито готовність шукати політико-дипломатичне рішення, якщо будуть враховані "реалії на землі" (тобто окуповані території офіційно перейдуть Росії).

Ця розмова про готовність до переговорів — традиційна обманка РФ, щоб роз'єднати тих, хто підтримує Україну. Бо це ж уже було. Називалося воно "Мінськ-2". Я трохи спостерігав за "мінським процесом" у 2020 — на початку 2022 року (особливо — у період Мінреінтеграції/ТКГ).

Тож маю що нагадати. Не буду давати оцінку самому факту "Мінська-2" — у фб усіх аспектів торкнутися неможливо. Плюс будь-яка оцінка — це образа почуттів тієї чи іншої групи політичних віруючих, що зараз відведе від суті.

Суть: Оскільки це були кабальні для України домовленості, абсолютно нормально, що наша країна шукала найменш руйнівний спосіб підійти до цього питання. Тим паче, що тексти документів містили безліч розбіжностей.

У Кремлі розглядали "Мінськ-2" як торпеду проти української державності та як спосіб виключити Крим із дискусій. Інтереси Донецька/Луганська в Кремлі не враховували від слова зовсім.

Західні посередники вдавали, що не розуміють російського задуму, і вимагали від України виконання того, чого навіть технічно було виконати не можна (так було складено текст "Мінського протоколу" і "Комплексу заходів" щодо його виконання).

Не кажучи вже про можливі політичні наслідки. Тобто, прямо пропонували капітулювати. Потім ці лідери з різним ступенем завзяття і щирості посипали голову попелом. Частина навіть зараз не покаялася, але колишній пафос розгубила.

Питання переговорів з РФ (неважливо про що) — це питання гарантій виконання домовленостей. Це питання примусу.

У Європі та США вже досить багато людей прийняли, що переговори з Кремлем без гарантій виконання — лише спосіб дати Москві перепочинок і дозволити накопичити ресурси для нових актів агресії.

А оскільки ні про яке покарання агресора в принципі не йтиметься — це ідеальне підбурювання до нових війн.

Діалог про гарантії не стоїть на місці, але всі бачать, як лихоманить систему колективної безпеки демократичних країн (НАТО і споріднені структури) через вибори у США. Тому Москва і мусолить слово "переговори", щоб приманити діячів, готових вчепитися за ілюзію визначеності.

Якщо фанати діалогу з Москвою знову попадуться на цю вудку, наслідки будуть для всього світу. Бо всі, хто має очі, бачать: політики, які живуть виборчими циклами, бояться проявляти волю, нездатні робити висновки й ефективно діяти на довгому відрізку.

Навіть найбільш масова ядерна бомбочка важить більше, ніж усі слова всіх найвеличніших "гарантів". І взаємодіяти простіше з людьми, які в демократичні ігри не грають, а рухаються до поставленої мети. Дуже спокусливо. Обійдеться набагато дорожче з цим усім розбиратися.