Мобілізація, страшніша за війну. Як російський цар у переддень Першої світової війни приймав рішення про мобілізацію і до чого це призвело

Väisänen / Picture Collections of the Finnish Heritage Agency) Оголошена у липні 1914 року Миколою ІІ загальна мобілізація не тільки не зміцнила його армію, а призвела до військових невдач із великою кількістю людських жертв, виснаження економіки, невдоволення владою і врешті — державного перевороту.

«Віддайте наказ, генерале, а потім зникніть на день», — почув у телефонній слухавці Микола Янушкевич, начальник генштабу Російської імперії.

На другому кінці дроту був міністр закордонних справ Сергій Сазонов, який щойно вийшов з наради у Миколи ІІ, — монарха вдалося вмовити на оголошення загальної мобілізації. Відео дня Тільки про часткову йшлося напередодні — 30 липня 1914 року.

Так мав відреагувати Петербург на обстріл Белграда австро-угорською артилерією. «Братушки"-серби благали про підтримку.

Відтак Росія мала підняти тільки чотири воєнні округи (Київський, Одеський, Московський та Казанський), яким з логістичних міркувань годилося першими підійти зі зброєю до кордонів імперії Габсбургів.

Однак для Росії логістика була обставиною вкрай складною, а в цьому випадку і фатальною. «Наші дороги та засоби зв’язку такі, що проведення часткової мобілізації зірве плани загальної, коли з’явиться потреба».

Ця очевидна істина постійно звучала серед вищого командування і в присутності царя.

А той вагався: наказати усім військам До зброї! означало створити загрозу Німеччині, а її кайзер Вільгельм ІІ - троюрідний дядько Миколи ІІ - попереджав, що не зможе втримати своїх військовиків, аби ті не відповіли вже реальними пострілами.

Цар таки наважився, про що відразу міністр Сазонов повідомив начальника генштабу. «О 5-й вечора я пішов до центрального телеграфу Петербурга, — згадував глава мобілізаційного відділу генштабу Сергій Добророльський, якому випало розсилати відповідний наказ.

— [У залі] запанувала гробова тиша. Телеграфісти сиділи біля свого обладнання і чекали на дублікат телеграми, яка сповістила б у всі кінці значущу звістку… Через кілька хвилин після шостої, у цілковитій тиші, машини почали цокати. Почалося.

Приблизно о 19:00 всі безпосередньо підключені адресати підтвердили отримання». У командуванні здогадувалися, але мало хто уявляв, яку халепу вони заварили. На той момент у чинних військах Росії було 1,3 млн солдатів. Здавалося б, їх мало вистачити.

Однак почалась мобілізація усіх потенційно здатних тримати зброю. А це 3 млн резервістів [їх тоді називали ратниками], які вже проходили строкову службу, і ще 10 млн таких, хто за станом здоров’я чи сімейними обставинами не служив ніколи.

«У нас не було попередньої історії народу зі зброєю, і хоча було підготовлено багато особливих настанов, на практиці цей загальний призов був безпрецедентним і викликав серйозні труднощі, — писав у еміграції генерал Добророльський.

— По суті, їх слід було вирішити таким чином: зі стратегічних міркувань необхідно було визначити чисельність армії та допоміжних формувань, і для досягнення успіху держава мала створити їх у найкоротший час».