Проти України і всього світу. Які вигоди отримує для себе Іран з російсько-української війни

10 березня у Пекіні відновили дипломатичні відносини між собою Ісламська республіка Іран та Королівство Саудівська Аравія. На перший погляд, це може виглядати як дипломатичний прорив Пекіна (який, до речі, прагне стати посередником і в російсько-українській війні).

Тож Фокус вирішив розібратися в геополітичних інтересах сторін: розкажемо про цілі та стратегію міжнародної політики Ірану.

Доконаним фактом є те, що світ не зміг об’єднатися проти російської агресії та сприяти таким чином утвердженню миру як довгострокового явища на усій планеті.

Однозначно на боці України країни НАТО та ЄС, які відтак довели свою відданість ідеї мирного розвитку людського суспільства, а також кілька інших союзників США, які ввели жорсткі санкції проти РФ як держави-агресора та допомогають Україні зброєю відстояти своє право на існування у міжнародно визнаних кордонах.

Значна частина держав світу (і демократичних також) риторично засудила російську агресію на різних дипломатичних майданчиках, проте на цьому їх спротив порушенню світового порядку завершився.

Дехто ж навіть став на бік РФ як дипломатично (виступаючи проти засудження її дій або утримуючись) так і матеріально. Поки єдиною країною, чия підтримка країни-агресора зброєю стала доконаним фактом, є Іран.

Розпочинаючи повномасштабне вторгнення, Кремль намагався його подати міжнародній спільноті не як акт руйнації міжнародного права, а швидше як відновлення світового порядку, встановленого за результатами Другої світової війни, який було "несправедливо порушено англо-саксами".

Звідси й слово "спецоперація", адже після Другої світової війни спецоперації, зокрема у Європі проводилися, а от "воєн вже не було".

Проте чим більше Україна опиралася, тим більше усе затіяне набирало обрисів порушень та нівелювання міжнародного права, особливо коли справа дійшла до анексії завойованих територій.

Це відштовхнуло від РФ країни, які готові були проковтнути "спецоперацію", проте не бажають зносити наявний міжнародний порядок, натомість привабило держави, які воліли б радикально перекроїти світовий устрій – здійснити світову революцію.

У людському соціумі революційних змін прагнуть люди, які не змогли знайти своє місце у наявній структурі, так само діють і держави.

Ісламська республіка Іран, яка вже понад чотири десятиліття перебуває під санкціями Західних держав, природно прагне руйнації наявної світової системи, у якій правила гри визначає колективний Захід.

Коли у 1979 році в Ірані відбулася ісламська революція, світ був поділений між двома полюсами й на цьому протистоянні революційна влада Ірану щиро прагнула стати тим третім, хто б мав отримати вигоди там де "двоє б’ються".

Проте історія розгорнулася у найбільш невигідному для революціонерів-ісламістів руслі. У Холодній війні перемогли сили найбільш ворожі до Ірану, що готувало для Ісламської республіки роль ізгоя на світовій арені.

Дев’яності та двохтисячні роки Тегеран прожив "без надії сподіваючись" із єдиною метою протриматися до кращих часів. І ці часи настали. Спершу "арабська весна", результатом якої стало падіння урядів, що були при владі у своїх країнах десятки років.

Це було не стільки вигідно Ірану, скільки породжувало ту саму "мутну воду" – вікно можливостей, якими Іран мав намір скористатися. Наприклад прихід до влади в деяких країнах ісламістів апріорі був вигідним Ісламській республіці, оточеній світськими режимами.

У 2014 році анексія Криму з чого власне й почалася україно-російська війна та виклик Москви світовому порядку для Тегерана мала більш символічне значення та вплинула на його політику у середньостроковій перспективі.

Більш практичним для Ісламської республіки у 2014 році стала активація Ісламської держави (спершу Ісламська держава Іраку та Леванту — ІДІЛ), яка остаточно порушила стабільність в регіоні та дозволила Ірану діяти.

Останнє десятиліття стало найуспішнішим для Ісламської республіки Іран за увейсь час її існування. Адже після років ізоляції Іран став проводити справжню експансію у регіоні, консолідувавши із собою практично усіх прихильників шиїтського напрямку Ісламу.

Річ у тім, що Ісламська держава – прихильники іншого напрямку мусульманської релігії – сунізму. В силу своєї віронетерпимості, вони несли реальну загрозу усім шиїтам, які б опинилися на контрольованій ісламістами території.

В таких умовах шиїтський Іран став суттєвим фактором безпеки на територіях, де була загроза приходу до влади представників ІДІЛ – в Іраку, Сирії, Ємені та певною мірою в усьому мусульманському світі.

Іран ще раніше усіляко підтримував різні шиїтські рухи, найсильнішим з яких був Хезболла із Лівану. Проте після 2014 року їх діяльність набула куди масштабнішого характеру.

Активність Ірану в інтеграції шиїтського руху регіонів реально підвищувала його статус до рівня регіонального лідера, що вело до прямого конфлікту із претендентом на лідерство зі сторони сунітів – Саудівської Аравії.

Ситуація регулярно загострювалася та навіть була розв’язана війна, щоправда, не пряма, а через посередників (так звані проксі сили) в Ємені. Восени минулого року увесь світ очікував розгортання вже прямої війни між гегемонами Близького сходу.

В Ер-Ріяді вже навіть називали конкретні дати. Тому березневе відновлення дипломатичних відносин між державами стало справжньою інформаційною бомбою.

Щодо участі та потенційних вигод у цьому процесі Китайської народної республіки, то напрошується порівняння із "човниковою дипломатією" Генрі Кісінджера, коли з Близького сходу було усунуто СРСР (лише тепер в його ролі можуть опинитися США).

Проте старший політичний аналітик Катарського видання Аль Джазіра Марван Бішара закликає не поспішати з висновками, адже Ер-Ріяд навряд чи зараз готовий повністю відвернутися від Вашингтону.

Скоріш це ініціатива не стільки рухатися до миру, скільки призупинити ескалацію зі сторони "найправішого уряду Ізраїлю в його історії".

Старший науковий співробітник Центру міжнародних відносин Каліфорнійського університету Даля Даса Кай відзначає, що навіть неприхильні до Ірану арабські країни в регіоні, все ж проти загострення ситуації.

Ті ж Об’єднані арабські Емірати побоюються, що вони можуть стати жертвами ударів у відповідь, адже вони знаходяться між обома потенційно воюючими сторонами.

Також ніхто в регіоні не зацікавлений у посиленні домінування США та Ізраїлю, що безумовно станеться у випадку розгортання конфлікту. Тому попри усі суперечності, Тегеран все ж намагаються залучати до різних дипломатичних майданчиків.

Тому відновлення відносин між лідерами сунітського та шиїтського світів стало логічним продовженням цього складного дипломатичного ланцюжка.

Для Китаю ж це звичайно крок вперед у просуванні до світової гегемонії, хоча не такий великий як це може здатися на перший погляд. Консолідація усіх шиїтів була найкоротшим шляхом до успіху перської теократії.

Проте він же ж став стелею можливостей для шиїтської влади Ірану. Адже в регіоні, де більшість населення – араби-суніти ідея персько-шиїтського домінування не може стати надзвичайно популярною.

Якщо у 2014 році в роками ізольованому Тегерані щиро раділи самому факту виходу на регіональний політичний Олімп, то у 2020 році панівній верхівці Ірану вже цього було мало.

Тегеран претендує на лідерство вже у всьому мусульманському світі, а для цього потрібно висувати ідеї ширші за шиїтське віровчення. І за останні три роки Іран суттєво просунувся у цьому питанні.

У боротьбі за гегемонію в умовному Півдні конкуренцію Ірану складає все та ж Саудівська Аравія та Індія. В активі Нью-Делі потужна економіка, тисячолітня культура та ядерна зброя. Тобто перевага над Іраном на усіх фронтах.

Проте невдала російська агресія надала Тегерану суттєвий та несподіваний для багатьох козир. За часи Холодної війни у світі виник певний стереотип. Обидва полюси виступали джерелами ідей та зразків поведінки. Це працювало не завжди.

Тим же доволі релігійним арабам не завжди була зрозуміла співпраця з атеїстичним СРСР. Проте завжди працював принцип технологічної переваги. СРСР та США були вічними джерелами технологічної підтримки для потенційних союзників.

І поки зберігався технологічний паритет, доти зберігався статус кво в популярності обох таборів. Тобто кожна країна, яка хотіла посилитися технологічно – підтримувала США або СРСР та отримувала від них доступ до технологій (в першу чергу цікавила військова сфера).

І тут у 2022 році Іран розвернув колесо історії, надавши Росії свої безпілотники. Тобто розвернув напрямок руху технологій на усі 180 градусів. Щоб повністю усвідомити ситуацію, уявіть, що США, наприклад, під час війни у В’єтнамі звернулися за військовою допомогою до Чилі.

Уже сказано та переказано, про науково-технічний провал РФ, проте в цьому випадку важливий факт піднесення Ірану. Та ж Індія є одним із найбільших споживачів російського озброєння, Іран же постачає озброєння самій РФ.

Це виводить Іран на новий рівень у планетарній системі міжнародних відносин та мусульманському світі, особливо.

Скільки ви зможете назвати мусульманських країн з власним ВПК? Тим паче, хто з них може постачати озброєння країні, яка як ще недавно вважалося має другу армію у світі? Потужний та якісний власний ВПК у регіоні, де практично постійно тривають якщо не війни, то активні конфлікти – це суттєвий фактор політичного впливу.

Технологічний потенціал Ірану вважають козирем у Близькосхідній дипломатії професор Університету національної оборони США Гавдат Бахгат та професор Університету Католіки в Мілані Абдолрасул Дівсаллар.

На їхню думку, можливість стимулювати новітніми військовими технологіями свої проксі, які присутні практично в усіх країнах регіону, стала потужним аргументом для країн регіону залишатися в дипломатичному діалозі з Іраном та утримуватися від повної підтримки Ізраїлю у цьому протистоянні.

Саме по суті зрушення порядку для Ірану — це як мінімум вікно можливостей. Російська агресія – це справжній струс світової системи, якою Ісламська держава просто не могла не скористатися.

Аналітик Британської Школи міжнародних відносин у Сент Ендрюсі Марта Фулан наголошує, що співпраця Ірану з Росією є випадковою, вона розпочалася через бажання зберегти владу Башара Асада в Сирії, хоча навіть тут в обох режимів були розбіжності щодо кінцевих цілей.

Так само відбувається і зараз в рамках російсько-української війни, до бенефіціарів якої можна сміливо зарахувати Іран, попри те, що прямого інтересу в перемозі РФ в нього немає.

Директор Групи досліджень Перської затоки в Центрі наукових досліджень і стратегічних досліджень Близького Сходу в Ірані Джавад Хейран-Ніа відзначає, що для Тегерана агресія Росії проти України – це перш за все ознака послаблення НАТО.

Про це, зокрема заявляв і сам верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї. Тому Тегеран підтримуватиме Москву рівно стільки, скільки це руйнуватиме чинні глобальні системи на руїнах яких Ісламська республіка прагне побудувати власне щастя.

Найбільшим своїм досягненням упродовж останніх трьох років Тегеран може вважати встановлення дипломатичних відносин з не менш релігійною, проте сунітською владою Афганістану.

Попри те, що географічно Талібан знаходиться в іншій стороні (на схід від Ірану) цей крок є дуже важливим для Тегерану, адже потенційний союз з талібами – це прецедент виходу за рамки шиїтського ісламу.

А рухатися в тому напрямку є куди, врешті древня Персія своїми кордонами доходила до території сучасного Казахстану. Проте в середньостроковій перспективі Ірану як і усім потрібно бути обережним.

Адже перехід світу від встановлених правил до принципу "перемагає сильніший" зобов’язує пам’ятати й інший принцип джунглів – завжди знайдетсья той у кого зуби гостріші. Останніми місяцями набувають гостроти відносини з Азербайджаном.

Натхненний перемогою над Вірменією понад два роки тому президент Ільхам Алієв уже називає азербайджанців, що мешкають в Ірані єдиною нацією з усіма азербайджанцями.

Тож мріючи про давню Персію та підтримуючи анексію РФ українських територій, сам Іран може постати перед проблемами більш свіжої історії, а саме кінцем сорокових років ХХ ст.