Злети й падіння Чан Кайші: звідки узявся Тайвань та як переможця Другої світової війни загнали на острів

Китай найбільше постраждав від війни з Японією, по суті, став першою жертвою її агресії – якщо не у далекому 1931 році, то влітку 1937 року точно. Фокус розбирався, що трапилося з Китаєм після капітуляції Японії.

Ще до великої перемоги у листопаді 1943 року саме лідер Республіки Китай генералісимус Чан Кайші взяв участь у Каїрській конференції, де вперше азійський лідер отримав рівне місце поруч із лідерами тодішнього світу – керівником британського уряду Вінстоном Черчиллем та президентом США Франкліном Рузвельтом.

Проте вже взимку 1949 року його влада обмежувалася маленьким островом, який був переданий Китаю якраз за результатами Другої світової війни.

"Повністю некомпетентний та корумпований уряд у своїй боротьбі проти сталіністів, яких підтримує СРСР, надіється лише на американську допомогу", – так описував ситуацію в Китаї у 1946 році представник течії троцькістів, яка, щоправда, сама не представляла реальної сили ні в Китаї, ні в інших куточках планети.

На момент початку повноцінної агресії Японії проти Китаю його уже десять років роздирала громадянська війна між націоналістичною партією Гоміньдан та Комуністичною партією Китаю (КПК).

Власне громадянська війна, яка точилася у країні й зумовила умови для японської агресії. У Токіо вирішили, що знекровлена внутрішнім протистоянням країна не зможе чинити військам імперії вранішнього сонця належний опір.

А почалася смута у Піднебесній ще до Першої світової війни. У 1911 році в імперії Цін спалахнула Сіньхайська революція.

Те, що розпочиналося як повстання проти Маньчжурської династії, що правила Китаєм понад два з половиною століття, вкинуло колись могутню імперію у полум’я практично безперервної війни на довгих тридцять вісім років.

І дві світові війни – це лише епізоди у цьому тривалому внутрішньому протистоянні на території однієї із найдавніших цивілізацій людства.

Перша світова війна мінімально торкнулася Китаю набагато більшою проблемою було розділення країни на численні внутрішні угрупування. Китайська імперія втратила свою територіальну цілісність.

Від неї відділилася "зовнішня Монголія" (сучасна Монголія) та ще кілька менших регіонів. Загалом країна розділилася на окремі сепаратиські угрупування.

Одне із революційних угрупувань Гоміньдан (до речі під час Першої світової війни користувалася підтримкою Японії, яка стала одним із переможців у цій війні) у 1923 році заручився підтримкою СРСР, який допомагав партії створити бойове крило.

Тоді на курси з військової справи та політичної роботи до Москви було відправлено одного з її лідерів – Чан Кайші.

Згодом фактично у заручники Кремлем було взято його сина Цзян Цзинго, який перебував на території Радянського союзу, поки його батько на основі військового крила Гоміньдану взяв владу спочатку у партії, а згодом став фактичним диктатором Китаю.

Чан Кайші розгромив військові угрупування, що правили різними регіонами держави після революції (така собі отаманщина по-китайськи), вирішив розправитися і з останніми конкурентами Гоміньдану за владу – комуністами.

Попри те, що сам Чан Кайші був прихильником китайського націоналізму і вороже ставився до запозичень європейських політичних ідей, в Піднебесні розгорілася боротьба за класичними європейськими політичними канонами – між націоналістами (Гоміньдан) та комуністами (КПК).

Здавалося, що Комуністична партія Китаю близька до катастрофи. Кількість членів її була критично низькою (всього 10 тисяч) і вона не мала реальної підтримки серед жителів місць.

Проте один з її лідерів Мао Цзедун вирішив у боротьбі проти Гоміньдану опиратися на селян, які складали переважну більшість населення країни й жили у крайній бідності. Тож комуністам з їх ідеями про зміщення керівних класів було де розгулятися.

Так контролюючи далеку від основних міських центрів країни сільську місцевість, комуністи змогли протриматися у боротьбі з Гоміньданом десять років.

Японія ще у 1931 році відібрала у знекровленого внутрішньою боротьбою Китаю Маньчжурію, заснувавши там маріонеткову державу Маньчжоу-Го.

У 1937 році Японія вирішила остаточно покінчити з Китаєм, окупувавши основні його економічні центри на східному узбережжі, включно зі столицею Нанкіном. І тут сталося несподіване.

Два генерали Гоміньдану Чжан Сюе-лян та Ян Хучен ув’язнили Чан Кайші та змусили його укласти мир з комуністами задля спільного опору ворогам. Такого "чорного лебедя" японці не очікували.

Тепер їм потрібно було не просто змістити непопулярний уряд і взяти під контроль мегаполіси, а боротися із сотнями мільйонів селян провід над якими мали комуністи.

Для КПК по суті продовжилася та ж партизанська боротьба, але тепер проти зовнішнього ворога у тандемі із Гоміньданом, якого визнавала світова спільнота і який користувався певною підтримкою західних держав. А у 1941 році у війну вступили США.

Президент США Франклін Рузвельт планував зробити Китай стовпом нового післявоєнного порядку в Азії.

Натомість Чан Кайші, який занадто буквально сприйняв своє лідерство в антияпонському опорі почав дратувати британського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля, зокрема своєю активністю щодо Індії, яка залишалася британською колонією.

А СРСР уже давно визначився зі своїм протеже в піднебесній. Все ж восени 1943 року Чан Кайші зумів удостоїтися честі бути представленим на рівній зустрічі з лідерами США та Великої Британії. Це ознаменувало завершення "століття приниження" для Китаю.

Тепер лідер Китаю міг сказати, що до приниження перед європейцями його країну довела династія Цін, яку Гоміньдан і скинув з престолу. Китай зміг встояти до розгрому Японії і його представників навіть запросили на церемонію капітуляції імперії вранішнього сонця.

Американський військовий аташе при штабі військ Гоміньдану генерал Джозеф Стілвелл писав, що влада Китаю корумпована, а сам генералісимус Чан Кайші – некомпетентний. Можливо так воно й було, адже він не помітив, що головна загроза для режиму уже давно не зовні країни.

Після перемоги в Китаї встановилася олігархічна авторитарна система, яка воліла співпрацювати зі Вашингтоном у питаннях розподілу впливу в Азії та встановлення нового місця піднебесної у післявоєнному світі.

При цьому як і у випадку з Японією інтереси Кремля враховувати не планували. Схоже, ніхто не планував враховувати й сотні мільйонів малограмотних селян, які знаходилися за межею крайньої бідності, але здобули бойовий досвід в ході тривалої війни проти Японії.

У сусідній Росії вже був досвід коли численні селянські маси з бойовим досвідом доведені урядом до краю підтримали більшовиків у поваленні ліберального уряду.

В той час Чан Кайші щиро вірив, що олігархічна еліта, а його підтримували найбагатші сім’ї держави, членом найвпливовішої олігархічної родини генералісимус був особисто в купі з із численними землевласниками та міською богемою забезпечать йому стабільну владу.

Досвід Росії й той факт, що його довоєнних ворогів комуністів скоріш за все підтримає Кремль він ігнорував. А даремно. На зустрічі між собою лідери Гоміньдану та КПК не змогли дійти згоди щодо ключових моментів розвитку країни.

Та скоріш за все, причина була в тому, що кожен був упевнений у своїй перевазі над опонентом.

Чан Кайші опирався на землевласників різного масштабу, які формували китайську аристократію ще з давніх-давен, чиновників та нуворишів-бізнесменів – прошарок, який став набувати ваги в Китаї з кінця ХІХ століття.

Фактично це дозволило Гоміньдану контролювати міста країни – столицю, великі промислові центри, регіональні міста та містечка.

Тому навіть коли радянські війська покидаючи Маньчжурію віддали її комуністам, представники Гоміньдану швидко витіснили їх з Харбіну, Мукдену та інших міст провінції. Також вагомим фактором впевненості генералісимуса була підтримка США.

З початком конфронтації Сполучені Штати надали уряду республіки Китай логістичну та матеріальну підтримку. США на той час були єдиною ядерною державою, які щойно застосували ядерну зброю, а також вони були країною з найвищим військово-промисловим потенціалом у світі.

Що могло піти не так у сили, яка мала такого союзника? Натомість комуністи зосередили навколо себе маси безграмотних бідних селян. Величезні маси – сотні мільйонів. Селян, які вміли воювати та мали базове озброєння.

Вони не стали видумувати велосипеда й пообіцяли китайським селянам те ж, що й їхні колеги в інших країнах – землю та контроль над засобами виробництва.

Тактика партизанської боротьби була відома Народно-визвольній армії Китаю — бойовому крилу КПК, ще з часів першого протистояння із Гоміньданом. Під час війни з Японією її лише відточили.

Тож тепер комуністичні польові командири лише діяли за старими інструкціями, а також отримували допомогу від СРСР – світової потуги, яка кинула виклик самим Сполученим Штатам. Вже до 1947 року китайські комуністи взяли в партизанську облогу великі міста.

В самих же містах авторитет Гоміньдану котився у прірву через тотальну корупцію і провальну економічну політику.

Тотальна нездатність організувати ефективну економічну систему попри контроль за усіма промисловими центрами, а також "корупційне решето" у бюджеті спровокувало уряд на катастрофічне рішення – грошову емісію.

За короткий час було надруковано трильйони юанів, що вилилось у гіперінфляцію й остаточно поховало надії Гоміньдану на перемогу.

Вже у 1947 році Чан Кайші став розглядати острів Формозу, яким століттями володіли європейці, а з кінця ХІХ століття японці (був повернений Китаю за результатами Другої світової війни) як теоретичний запасний хід для відступу у разі провалу на фронті.

І це при тому, що тоді КПК вели партизанську війну. Тобто ініціатива й усі стратегічні об’єкти перебували під контролем Гоміньдану. Проте, очевидно, що генералісимус тут таки тверезо оцінив свої сили.

Він відчайдушно здійснив кілька спроб домовитися зі своїми супротивниками. Погоджувався ввести їх до складу уряду, змінити законодавство для задоволення селян – основного ядра підтримки КПК.

Проте тут уже політичну мудрість проявили опоненти Чан Кайші – для чого задовольнятися крихтами, якщо можна отримати усю страву? Поступово упродовж двох років КПК організував повзучий партизанський наступ просто витісняючи Гоміньдан з основних центрів китайської держави.

Вашингтон при цьому просто безсило розводив руками. Піти на нові мільйонні жертви у боротьбі з численними представниками комуністичної армії ніхто не був готовий.

Врешті влітку 1949 року за наказом президента Гаррі Трумена було видано "Білу книгу", в якій наріжною тезою стало те, що доля Китаю буде вирішена внутрішніми китайськими силами.

Це пролунало як вирок уряду Республіки Китай, що таки здійснив свої плани та евакуювався на острів Формозу, якому повернув його давнє найменування – Тайвань. Тоді вважалося, що це буде тимчасовий форпост для контрнаступу на завойовану комуністами територію.

Проте воєнний стан на острові затягнувся на десятиліття і зараз уже Тайвань зовсім не хоче об’єднуватися із материковим Китаєм. Першого жовтня 1949 року Народно-визвольна армія Китаю пройшла маршем по центральній площі Пекіна Тянь-ань Минь.

В цей день лідер КПК Мао Цзедун проголосив утворення Китайської Народної республіки. Їй ще потрібно було пройти тривалий тернистий шлях від існування у суворій міжнародній ізоляції до статусу постійного члена Ради безпеки ООН та врешті, другого полюса світу.

США та західні країни до 1970-х років визнавали саме уряд генералісимуса Чан Кайші легітимною владою Республіки Китай.

І це відповідало дійсності, з одним лише нюансом – Республіка Китай з осені 1949 року контролювала лише один маленький острів – Тайвань, який взагалі був до неї приєднаний лише за кілька років до того.

Понад 90% території колишньої Китайської імперії контролювала Китайська Народна республіка, яка у наступному 1950 році анексувала ще й величезну територію Тибету.

Шлях Гоміньдану від невеликої підпільної організації, яка була створена за кордоном і підтримувалася ворогами Китаю, до керівної партії однієї з найбільших країн світу, яка долучилася до лав переможців у Другій світовій війні й далі до управління маленьким островом – це справжній приклад каруселей долі.