Шлях Путіна — від успіху до падіння: як диктатору знову пощастило і як він знову не скористався шансом

Історія піврічних стосунків "Трамп-Путін" — це весь шлях Путіна в мініатюрі. Путін, загалом-то, міг би стати найщасливішим правителем в історії як самої Росії, так і, мабуть, усієї першої чверті XXI століття.

Волею долі, нічим цього не заслуживши, він отримав ключі від країни з колосальним ресурсним потенціалом, значним (і відносно молодим на 1999 рік) населенням та широким полем "м’якої сили" навколо.

До того ж у спадок йому дісталася економіка з переважно проведеними ринковими реформами. У цьому Росія на два порядки випереджала Україну та й інших сусідів за рівнем дерадянізації.

Умови були винятково сприятливі: стабільний ресурсний тренд, відкритий доступ до ринків Європи, до зростаючого ринку Китаю та ексклюзивний — до ринків сусідів.

На тлі зміни вектора американської зовнішньої політики після 11 вересня 2001 року Росія отримала унікальне становище — партнера США, що водночас мав сильні позиції на Близькому Сході, в Середній Азії та Центральній Європі.

Залишалося тільки будувати "Канаду+": країну, можливо, трохи менш демократичну, але з додатковим бонусом у вигляді власної сфери культурного та економічного впливу. Проте такий шлях вимагав персональної "жертви" — відмови від ролі царя-клептократа.

Як мінімум, він вимагав поваги до сусідів, уміння домовлятися, а не ламати всіх через коліно; передбачав необхідність тиснути руки й чесно вести перемовини навіть із "молодшими" партнерами.

Та протягом усього шляху Путіна підводили власні комплекси й бажання стати в один ряд не з Конрадом Аденауером чи Пак Чон Хі, а з тиранами на кшталт Петра І або Сталіна — тільки з палацом у Сочі.

Власне, усю цю зневагу, зверхність і прагнення отримати все одразу ми й побачили в його взаємодії з таким само одержимим власним его президентом США.

Коли Путіну знову неймовірно поталанило й він отримав шанс на політичну перемогу без виграшу на полі бою, йому здалося, що він ухопив Бога за бороду.

Але якщо зазвичай за спиною Путіна стояла ресурсна перевага його країни, а проти нього — вразливість демократичних механізмів до прямого тиску, то тепер ситуація змінилася.

За три з половиною роки бездарної війни проти України та 25 років найкорумпованішого режиму в історії його позиції значно ослабли. А навпроти опинилася людина з не менш роздутим его.

Чи пощастить йому знову? Чи вдасться "проскочити" цього разу? Адже його режим та економіка й так дихають на ладан, і може вистачити відносно невеликого поштовху. Зрештою, траєкторія його падіння очевидна. Питання лише в часі.