Голодомор. Своя державність, зброя і народ, що пам'ятає. Саме це врятує нас від повторення трагедії

Коли про масове сплановане вбивство мільйонів громадян, про кордони між селами та трупи на вулицях почали говорити. Саме тоді – в середині нульових – я, студент університету, вперше виклав на папері те, що мені розповідали батьки про ті лихі часи.

І історія лише доводить, що від повторення такої трагедії не врятують міжнародні договори, меморандуми, папірці, стурбованість і акції підтримки. Врятує лише своя державність, зброя і народ, який не просто не згоден мовчки помирати по домівках.

А який пам'ятає тих, хто помер такою жахливою смертю, і не бажає подібної долі власним дітям. "Моя бабуся, Філіпова Раїса Федорівна, (ненька моєї мами, Сененко Наталії Борисівни), у 1932-1933 роках мешкала на Чернігівщині, у Семенівці.

Їй тоді було лише п’ять років, тому пам`ятає вона мало. У ті часи велику родину з шести осіб рятувала корова – єдина годувальниця. Маленька дівчинка ходила у колгоспний дитсадок.

Ненька моєї бабусі Раї, Анастасія Михайлівна, щоранку наливала їй у півлітрову пляшечку молока і давала з собою, щоб там зварили їй кашу та нагодували.   Хліба у сьогочасному розумінні не було.

Склад цього продукту був доволі різнобічним: сушене та перетерте лушпиння від картоплі (якщо було), висівки та трохи борошна. Інколи варили на усю родину відро щавлю з двома картоплинами.

  Коли на полях з`являлися квіти, маленька Рая висмоктувала медок з настурції, їла калачики, жувала квітки конюшини. 1933 року, коли їжі не стало зовсім, родина виїхала у Білорусь, де з харчами було легше. Батько шив черевики вдень і вночі.

Коштів вистачило на те, щоб дожити до кращих часів. Там родина і вижила.   Коли вони повернулися у рідне село, дізналися, що за цей час не залишилося хати, де хто-небудь не помер від голоду. Переважно то були чоловіки, які лишали їжу своїй родині.

Чоловік бабусі Раї, Борис Миколайович Філіпов, народився і виріс на Волзі, у самому серці Росії, с. Рамєн’є, що на Рибінщині. Там не було офіційного голодомору, але і йому довелося пережити нестачу їжі. Вижили тільки завдяки лісу (гриби, ягоди, полювання).

Мій прадід, Сененко Петро Васильович, 1906 року народження, батько мого діда Євгена Петровича, у той страшний час був у поїздці (він працював машиністом).

Після повернення розповідав, коли йшов по потягу, щоб висаджувати "зайців", побачив у тамбурі жінку, яка тримала на руках мертве немовля. У неї була з`їдена половина власної кисті, і це у той час, коли люди їли власних мертвих родичів та викопували небіжчиків на кладовищах.

Жінка збожеволіла, але дитину не чіпала.   Прадід так і не висадив жінку з потяга, а де вона зійшла, не дізнався.   Це було страшне людське горе. Проте воно було у мільйони разів менше за його власне, що підстерігало його тут, удома, у Полтаві. . .

Дружина Петра Васильовича – Марія – з сином (моїм дідом) Євгеном, якому було лише два роки, голодували. Щоб якось прогодуватись, прабабця зібрала у хаті останні речі та пішла на Дублянщину з подругою Настею, щоб їх обміняти на якісь харчі.

Настя пішла праворуч уздовж селища, а Марія – з лівого боку, але в кінці вони не зустрілися – прабабця зникла. Петро пішов на пошуки дружини, але так і не знайшов (хоч він був корінним полтавцем і на той час у невеликій Полтаві був знаною та шанованою людиною).

Минуло багато десятиліть. Є декілька версій щодо зникнення нашої прабабці, є навіть підозри щодо скоєного злочину, бо в той час був поширений канібалізм, але достатніх доказів не було, а ті люди, які щось знають, бояться розповідати правду.

  Петро Васильович упродовж усього свого життя так і не вступив до лав партії більшовиків, незважаючи на неодноразові запрошення з боку партійних органів.

Він був видатним машиністом: під час відвідування Микитою Хрущовим (перший секретар ЦК КПРС у 1953–1964 роках) України, він керував потягом (одного разу Микита Сергійович підписував якісь документи та навіть не відчув, як паротяг причепився до потяга, почав нервувати, коли ж подадуть локомотив.

А мій прадід подавав локомотив так, що чай у склянках не хитався.

Він за всіма показниками заслуговував звання героя соціалістичної праці, але у зв`язку з принциповою відмовою від вступу до комуністичної партії його нагородили тільки Орденом Леніна та Орденом Трудового Червоного Прапора.

  Петро Васильович все життя на запитання знайомих та родичів: "Чи є ви членом партії?", – жартував: "Я – Б/Б". Коли запитували, що це означає, казав: "Я безпартійний більшовик". Мої родичі пережили ще й голод 1946-1947 років.

  За їх свідченням, людей вмирало менше, ніж у часи Голодомору, але "пухлих" людей було багато.

Мені дуже прикро і болісно, що наша родина та інші люди пізнали велике горе втрати близьких від голоду в країні, яка посідає перше місце у світі за кількістю орної землі на душу населення та коли світовим еталоном чорнозему є наша земля. . . ".