Читання російської класики, гімн Росії і тортури. Як утримують українців у в'язницях РФ

Українських військовополонених вивозять на територію Росії та утримують у в'язницях, як звичайних ув'язнених. Фокус поговорив зі звільненими й дізнався про знущання та умови утримання у в'язницях РФ.

На території РФ можна нарахувати щонайменше два десятки місць, де утримують кілька тисяч полонених українських військовослужбовців.

Якщо в перші місяці після початку повномасштабного вторгнення більшість перебували в слідчих ізоляторах і колоніях поблизу українського кордону, то нині їх переміщують углиб РФ, а на окупованій території обіцяють відкрити нові колонії.

Водночас умови утримання скрізь жахливі, а ставлення не відповідає гарантіям Женевських конвенцій. Фокус на основі зібраних інтерв'ю звільнених розповідає про три в'язниці. Палата в одному з медичних закладів столиці — задушлива та мало освітлена.

На вікнах — скотч і поліетилен, захист від дрібних уламків на випадок вибуху. "Курорт у порівнянні з тим, що довелося пережити", — каже один із військових. У приміщенні три ліжка. На двох — поранені на фронті й один колишній військовополонений. В останнього також поранення.

Він отримав його за кілька годин до взяття в полон у серпні 2022 року на Херсонщині. Каже, думав, росіяни його застрелять.

"Коли мене вирішили перевести в СІЗО (спочатку утримували в одному з приміщень у Сімферополі в окупованому Криму), я вже міг самостійно пересуватися, — розповідає Володимир (імена, прізвища, підрозділи Фокус не вказує на прохання співрозмовників).

— Але я не знав, що в СІЗО, думав, на обмін. . . Завантажили в КамАЗ і "Урал". Посадили в літак, і вже там почали використовувати шокер — якщо підглядаєш, якось не так сидиш. Довезли до Ростова, кинули в автозак, якийсь час везли.

Відчинилися двері, почали гавкати собаки, поставили на коліна, всіх зібрали докупи, наказали підняти руки за голову, потім анкети заповнювали, били, відбитки пальців брали, знову били, розряджали шокерами. . . Особливо за татуювання потрапляло. . . І мені. . .

Шокером — у спину, в плече, в шию. Били, я вставав, знову били. І так довго, поки я вже й встати не міг". Таганрог — одне з найчастіше згадуваних місць утримання військовополонених. Тут у СІЗО №2 росіяни тримають як чоловіків, і жінок.

У квітні-травні 2022 року сюди привозили захисників Маріуполя — морських піхотинців із комбінату ім. Ілліча. Також там утримувалися військові 56 окремої мотопіхотної бригади та 109 — з окремої бригади територіальної оборони на Донеччині. "Жорстко там було.

Поводилися з нами, як із зеками у в'язниці, — згадує одна з військовополонених Анастасія. — Все починалося з приймання. Нас виводили з автобусів і кричали, щоб опускали голову. Ми мали не просто голову опустити, а зігнутися так, щоб вона була на рівні колін”.

Настя каже, що жінок тільки штовхали, а от чоловіків жорстоко били: "Коли ми йшли, по обидва боки стояли шеренги спецназівців — кожен міг бити ногами, руками, кийками". Після цього забирали військову форму, а видавали тюремну робу, розподіляли по камерах.

Камери — це маленькі кімнати, де троє нар, стіл і лавки прикручені до підлоги. Щось схоже на карцер. "Усе, що можна було робити цілий день, то це сидіти, але не на ліжку, і дивитися кудись — не на двері, не у вікно, не на одне одного.

Спілкуватися між собою заборонено, як і ходити по камері. Напам'ять треба вивчити пісню "День перемоги", гімн Росії та вірш про "братів росіян, які нам повинні пробачити". Усі слова на стіні висіли", — продовжує Володимир. У камері з ним перебували ще двоє військовослужбовців.

Один із них у Таганрозі з травня. Він розповів Володимиру, як поводитися. "Навіть у туалет не можна сходити, хоча він у камері, без спеціального звернення, — каже він.

— Уранці та в обід приходили спецназівці, виводили нас у коридор, змушували приймати положення "черепашка", присідати, водночас застосовують фізичну силу. Мене вперше вдарили по нозі й відразу зламали ногу. Я лежу, мене б'ють, не вірять, що отримав травму.

Але навіть лікаря знайшли. Я йому, правда, сказав, що сам зачепився та впав, — не хотів, щоб мені щось іще зламали”. Розпорядок у СІЗО в Таганрозі, як у будь-якому СІЗО: підйом, сніданок, обід, вечеря та відбій. "Правда, годували погано. Знаєте, як?. . Давали макарони.

Тобто один макарон, що злипся. Він не солоний, не теплий. І взагалі все, чим годували, — несмачне. Чай складно чаєм назвати. Таке враження, що в одну велику каструлю поклали один пакетик і розмішали. Тільки увечері давали смаженого карасика зі спеціями", — каже Володимир.

Крім фізичних тортур, тиснули психологічно. Один військовополонений розповідає, що їм постійно вмикали радіо. Але замість новин слухали низькопробні пісні про Донбас. Гучно й цілий день.

Інший говорив, що немає нічого гіршого за крики людей, яких піддають тортурам, без перерви по 15-20 хвилин. Потім побитого, іноді непритомного закидають у камеру, допомогу надають ті, хто поруч. Іноді полонених із камер забирали. Без пояснень.

Деякі думали, що на обмін, але виявлялося, що просто переводили в інший СІЗО чи колонію. Каменськ-Шахтинський — ще одне місто в Ростовській області РФ, розташоване на правому березі річки Сіверський Донець, близько до кордону з Україною.

Тут розташована чоловіча виправна колонія загального режиму №12. І в ній також утримують полонених українських військовослужбовців. І порядки також "як на зоні".

Як писали на початку березня російські медіа, саме з цієї колонії з початку повномасштабного вторгнення вивозили всіх в'язнів. У федеральній службі виконання покарань РФ пояснювали цей факт проведення ремонтних робіт.

Але потім деякі російські "Телеграм"-канали повідомили, що її, швидше за все, звільняють "для потреб військових". Відомі випадки, коли в Каменськ-Шахтинський привозять із Таганрога.

Тарас, один із колишніх військовополонених, згадує, як у камеру в Таганрозі зайшла охорона — перевіряти, чи є на тілі синці.

"Всі подумали — повезуть на обмін, мовляв, кому потрібні синці, а отже — зайві докази жорстокого ставлення… Потім повели переодягатися — дали інший одяг. Дорогою не били. Потім одягли пакети на голови, обійшлося без наручників. Посадили в автозаки.

Думаємо: "Точно — на обмін". Але помилилися. Везли близько трьох годин. Коли зняли мішки з голови — побачили нову в'язницю", — каже колишній військовополонений. І все почалося по-новому.

Тарас згадує "прийомку" (як і в Таганрозі, про неї згадують як про найжорстокішу процедуру): "Охоронці вишикувалися в ряд, кожен, хто проходив повз них, отримав кийком по спині. Так з'явилися нові синці". Потім Тараса й інших поселили в помешкання, яке називали карантином.

На другому поверсі тюремної будівлі були місця для сну, а весь день доводилося перебувати на першому поверсі та стояти. "Про сніданок могли забути, обід принести як вечерю. Їсти доводилося швидко, бігти до імпровізованих столів і ковтати гаряче", — каже боєць.

Перед відбоєм — у стрій. І це обов'язкова процедура. "Стоїмо, чекаємо, коли вперше дозволять піднятися на другий поверх. Навпаки — вишикувалися спецназівці та представники колонії з палицями. Нам наказали бігти. Коли перший побіг, нас почали бити.

Люди падали, їх піднімали, і знову били. Потім так було майже кожен день", — каже звільнений полонений і показує шрам на голові — залишився після таких побоїв. Медичну допомогу йому не надавали, співкамерник промив рану водою. Після "карантину" потрапляли до "загонів".

Вони розташовувалися в триповерховому будинку, схожому на барак. "Вікна є, вода, туалет теж. Умови кращі, ніж у СІЗО, але спати, наприклад, доводилося на двоярусних ліжках практично без матраців.

Коли нас туди загнали, колонію готували для прийому великої кількості військовополонених. Говорили, що розрахована на 1800-2000 людей", — каже український боєць. Там створювалися команди з шахів, навіть сказали: хто виграє — отримає торт.

Обіцяли дозволити грати у футбол, фільми дивитися. Але ми цього так і не дочекалися. А ось бібліотекаря та бібліотеку побачили. У колонію завезли книжки — російську класику. Один мав читати, інші — слухати. Стоячи. Потім дали стільці — дозволяли сідати.

Але "репертуар" не змінили. Але не всіх поміщали до загонів. Декого — у штрафний ізолятор. Чому в одних — відносно кращі умови, а в інших — суворіші, ніхто пояснити не може. Штрафний ізолятор у Кам'янську-Шахтинському — це камери на двох, розміром два на шість метрів.

Там, як і в СІЗО Таганрога, сідати полоненим було заборонено, якщо хтось порушував заборону, його виводили в коридор і били. І якщо в бараках читали "російську класику", то в штрафному ізоляторі змушували співати гімн Росії — вранці та ввечері.

Про медичну допомогу у виправній колонії № 12 військовослужбовці кажуть коротко: "Краще вже без неї". "На початку жовтня всі почали хворіти на дизентерію, вони не знали, що робити з цим. Спочатку нам приносили таблетки, потім почали викликати в лазарет.

Ти туди заходиш, на тебе чекає молодий хлопець із палицею, ти береш цю таблетку, отримуєш кілька ударів по спині, потім — по руках. Так вони намагалися нас провчити, щоб ми не пили воду з-під крана. Ось так нас лікували", — каже військовий.

Він згадує, що саме цю колонію хотіли зробити табором для військовополонених. Але в шахи та футбол могли грати лише здорові, тому всіх поранених і хворих було вирішено повезти до іншого місця. "Нас перевозили на початку жовтня. Просто поставили у стрій і завантажили в машини.

У нас хлопець був поранений — у нього постійно тряслися руки. Та й інші всі травмовані були. Думали: точно на обмін, кому поранені потрібні. Але ми їхали дуже довго, до 12 годин в автозаках", — каже український військовий.

Його й інших привезли знову не на обмін, а в СІЗО — цього разу в Курськ. Максим потрапив у полон ще в середині квітня на Чернігівщині. Він був поранений, ховався в якомусь сараї, знепритомнів, так його знайшли російські солдати.

Спочатку утримували в підвалі, допитували, потім повезли в сусіднє село, а далі — КАМАЗами через українсько-російський кордон у Курськ.

"Як нас тільки привезли в той СІЗО, нам повідомили, що ми тут ніхто, про нас тут ніхто не знає, і наші долі вирішують вони, — продовжує Максим. — Це була звичайна в'язниця, до нас ставилися, як до ув'язнених.

У першій камері, де мене утримували, а я там був три тижні, там було 22 особи. Потім перевели в іншу, де, крім мене, було ще одинадцятеро". Максим каже, що у Курську в камерах із військовим перебували й цивільні — ті, кого захопили в Київській, Чернігівській, Сумській областях.

Росіяни називали їх коригувальниками вогню. "Не знаю, чому так вони думали, — більшість хлопців навіть строкову службу не проходили, не знають, із якого боку зброю тримати. Але росіянам усе одно — кому що хотіли, те й приписували.

У військових, як і в цивільних, жодних прав не було, цивільні навіть не могли дізнатися, на яких підставах їх затримали. Принцип такий: будеш запитувати — битимуть сильніше", — продовжує Максим. Для деяких Курськ ставав останнім місцем утримання, з якого везли на обмін.

"На третій день, як ми приїхали, ми заповнювали документи, що ми просимо нас обміняти, — згадує військовослужбовець. — Потім усім наказали на камеру говорити, що до нас фізичної сили не застосовували, знімали нас роздягненими, щоб зафіксувати відсутність синців.

Потім нам сказали вийти з камери із речами, переодягли в інший одяг — здебільшого цивільний. Провели ще один допит — знову питали, чи знаємо щось про вбивства цивільних у Маріуполі, чи бачили".

Потім в автозаках повезли в аеропорт, натягнули на голову мішок, але обережно, змусили сісти на підлогу, а голови затиснути ногами — ніхто не бачив, що могло відбуватися довкола. Літак робив кілька зупинок. На борт заходили нові полонені.

"Супроводжувачі напилися, якщо їм щось не подобалося, били по голові палицями", — каже український боєць. Борт сів у Криму. Усіх вивели та посадили у вантажівки та повезли на обмін.

"Ми бачили тих, на кого нас міняли, — вгодовані, одягнені, а ми — худі, побиті й голодні", — продовжує він.

Координаторка правозахисної організації Медійна ініціатива за права людини Марія Климик, що опитує військовослужбовців, які повернулися з полону, каже, що організації вдалося встановити двадцять місць утримання військовополонених на території Росії.

"Деякі з них розташовані не біля кордону з Україною, а в глибині країни — у Волгоградській, Рязанській області. Говорять і про Тульську, — розповідає вона.

— Тотальна більшість опитаних свідчить про те, що під час затримання й утримання військових б'ють, знущаються за допомогою електричного струму. Відомі також випадки вбивств військових у полоні.