Ядерна зброя – це ще не все. Як Пакистан утримує незалежність поруч із Індією та Кітаєм

Стратегічний крок Пакистану, який самотужки протистояв гігантській (як за площею, так і за населенням) Індії, — рішення про набуття статусу ядерної держави. В Ісламабаді знайшли такий вихід забезпечення свого суверенітету.

Чи була в них альтернатива? Пакистан — країна, яка на світанку своєї незалежності зіткнулася з потребою вести збройну боротьбу за територіальну цілісність.

За понад пів століття Ісламабад неодноразово вступав у різні ситуативні союзи, водночас умудрявся навіть змінювати союзників чи дружити одночасно з представниками ворожих блоків у часи Холодної війни.

Зараз же Пакистан є ядерною державою та перебуває на перетині справді вбивчого геополітичного трикутника.

Ніхто не береться прогнозувати, чи вдасться Пакистану далі вивертатися між крапельок, які мають всі шанси стати радіоактивними, але Фокус дослідив шлях Пакистану, який самотужки протистояв та продовжує протистояти потужним опонентам.

Найвідоміший світовій громадськості конфлікт за участю Пакистану — це суперечка з Індією за регіон Джамму та Кашмір. Сам Пакистан був утворений як землі британської колонії, де компактно проживали мусульмани.

Так увесь Пакистан став мусульманським, проте не всі мусульманські території увійшли до його складу.

Частина територій опинилася в складі штатів, де мусульмани були просто однією з меншин, у частині вони проживали недостатньо компактно, а в князівстві Джамму та Кашмір, попри переважну більшість мусульманського населення, рішення про самовизначення ухвалила еліта.

І вигідніші умови їй запропонувала індійська влада. Це спричинило громадянський конфлікт, у який втрутився Пакистан, що, зі свого боку, призвело до повноцінної міждержавної війни між Індією та Пакистаном упродовж 1947-1949 років.

Війна завершилася втручанням ООН і заморожуванням конфлікту по наявній на момент ухвалення рішення лінії фронту. В самому регіоні за планом ООН мав пройти плебісцит щодо самовизначення, який, як це часто у світовій історії у таких випадках траплялося, так і не відбувся.

Після цього в регіоні ще кілька разів спалахували війни різного ступеня інтенсивності. У 1963 році навіть стався цікавий випадок.

Пакистан, щоб перетягнути на свій бік Китай, віддав йому частину території Джамму та Кашміру, де компактно проживало населення, яке сповідувало буддизм, тому було культурно близьке до Китаю. В китайській версії цей регіон називається Аксай-Чин.

Так Ісламабад втягнув у це протистояння Китай. Проте, на диво, конфлікт не отримав розвитку, і напруженість у регіоні залишилася двосторонньою. Конфлікт між Китаєм та Індією стався в регіоні Ладакх, на який КНР теж претендує, але це вже зовсім інша історія.

На думку Аміта Кумара, аналітика програми індо-тихоокеанських досліджень Інституту Такшашіла, цей крок Пакистану допоміг йому у війні 1965 року, коли Індія, яка на той час мала могутнішу армію, виявилася скованою в маневрах, побоюючись відкриття другого фронту, проте вже в 1971 році Китай зайняв нейтральну позицію, що призвело до катастрофічних наслідків для Пакистану, проте про це — пізніше.

У 1965 році спалахнула нова війна між Індією та Пакистаном. Тоді пакистанські сили підтримали мусульманське повстання в Кашмірі ("операція Гібралтар"), проте бойові дії були швидко припинені рішенням могутніх держав.

Рада Безпека ООН видала резолюцію №211, яка зобов’язала сторони негайно припинити вогонь. США та Великобританія перестали постачати зброю сторонам конфлікту, а СРСР виступив посередником. У результаті в січні 1966 року в Ташкенті було підписано мирну угоду.

Пакистан та Індія відмовлялися від територіальних претензій і виводили свої війська зі спірної території, проте мир у регіоні протривав лише п’ять років.

У 1974 році Індія провела успішне ядерне випробовування (операція отримала кодову назву "Посмішка Будди"), увійшовши до ядерного клубу. Тепер Пакистан вів територіальні суперечності з ядерною державою. Обидві країни стали поводитися обережніше.

Ситуація була такою, що потенційно Пакистан мав могутнішу армію, проте у ворога була смертоносна зброя масового знищення, тож про повну поразку Індії вже йтися не могло. Натомість застосування ядерної зброї проти сусідньої держави — технічно складне рішення.

І саме застосування ядерної зброї в наступальній війні — функція більш ніж суперечлива. Все-таки об’єм ядерного арсеналу та якість засобів його доставки, якими володіла Індія, не робили її наддержавою, а скоріше надавали певні політичні переваги на регіональному рівні.

Врешті у своїй доктрині Індія прописала, що ядерна зброя може бути застосована лише у відповідь на ядерний удар по самій Індії.

Тобто ядерні сили спрямовувалися не проти Пакистану, який намагався продемонструвати, що не боїться індійської ядерної зброї, пішовши на загострення в 1989 році, неформально підтримавши повстання мусульман у Кашмірі, які заявили про фальсифікації виборів індійською владою в 1987 році.

Проте ескалації конфлікту вдалося уникнути. У 1998 році успішне ядерне випробування провів уже Пакистан, зрівнявши стратегічні сили обох сторін. Майже одразу ж Ісламабад спробував використати щойно отриманий козир.

У кращих традиціях Холодної війни Пакистан вирішив вдатися до використання у своїх цілях проксі сил. Проте на рубежі тисячоліть ситуація суттєво змінилася. Індія вже не просто встановила паритет, а й стала випереджати Пакистан у якості й кількості збройних сил.

І війна 1999 року це яскраво продемонструвала. У XXI столітті перевага однозначно за Індією. Зараз Індія — це розвинена економічно ядерна держава з могутньою армією, яка займає чільне місце у світових геополітичних розкладах.

Індія претендує на світову політичну вершину, зокрема місце в Раді безпеки ООН. Пакистан же бореться хоча б за збереження статусу регіонального лідера. Окрім проблем на півдні, досить неспокійними є й північні кордони Пакистану.

З 1947 року між Афганістаном і Пакистаном тривають суперечки щодо лінії Дюрана — міжнародно визнаного кордону між країнами, який не визнавав Афганістан. Зрозуміло, що незрівнянно слабший за могутню імперію Пакистан цієї проблеми не вирішив.

Зокрема, його населення об’єднане ісламом сунітського спрямування, проте аж ніяк не є однорідним етнічно. Одним із таких великих етнічних об’єднань є пуштуни, які проживають на території Афганістану та Пакистану.

В умовах громадянської війни в Афганістані, яка там триває з 70-х років XX століття, пуштуни стали хорошим інструментом впливу на події в сусідній країні, проте з часом процеси політичного впливу пішли в реверсному напрямку.

Проблеми почали надходити вже з Афганістану в Пакистан. І відбувалося це, зокрема, і за підтримки пуштунів. Саме на їхній території знайшов у свій час притулок терорист №1 у світі Усама бен Ладен.

На думку аналітика із Карачі Таусефа Ахмед Хана, життя між обома фронтами вплинуло на політичний розвиток країни. Вся влада в державі опинилася в руках військових.

Із 1958 року, коли в результаті військового перевороту головнокомандувач пакистанської армії узурпував владу чинного президента, всі демократичні процедури перетворилися майже на формальність.

Інколи до влади в країні приходили популярні в народі демократичні лідери, проте закріпитися вони могли лише поладнавши з військовими. Управляти Пакистаном ти можеш, лише якщо подобаєшся військовим.

Добре, якщо, окрім цього, ти користуєшся ще й народною підтримкою, проте без неї обійтися можна, але прихильність військових є обов’язковим елементом у системі влади Пакистану. Апогеєм могутності влади військових стала вже згадувана вище проксі війна з Індією 1999 року.

Тоді після успішних ядерних випробувань генштаб Пакистану самотужки вирішив провести військову операцію. Президента країни навіть не поставили до відома.

Коли ж після невдачі він спробував зазіхнути на гегемонію армії, то це закінчилося військовим переворотом і сходженням на посаду Первеза Мушарафа, того самого начальника генерального штабу, який по суті провалив останній на цей момент великий конфлікт із Індією.

Домінування військових очікувано призвело до нездорового крену в бюджеті країни у статті видатків на оборону. Проте значні ресурси, кинуті на військову міць країни, не принесли їй не те щоб безпеки на кордонах, а навіть не вберегли її територіальної цілісності.

У 1947 році Пакистан вийшов за межі міжнародно визнаних кордонів, окупувавши частину Кашміру.

Проте в 1971 році черговий конфлікт із Індією за ці землі призвів до відділення Східного Пакистану, де хоча й проживали мусульмани, проте вони вважали себе іншим етносом, пригніченим військовою хунтою, що в основному складалася з вихідців із західного Пакистану.

Відкритим залишається питання, чи виникла б ця криза, якби Пакистан пішов демократичним шляхом розвитку. Врешті після кровопролитної війни Пакистан втратив свої східні землі, на яких було проголошено нову суверенну державу — Бангладеш.

Хоча, з однієї сторони, територіальні втрати — це завжди провал стратегічної політики будь-якої держави, проте, з іншого боку, з огляду на спосіб утворення держав у Британському Індостані (на карті просто проводили лінії, не враховуючи етнокультурних особливостей, а сама ідея розділу Індостану на дві держави виникла на пізньому етапі національно визвольної боротьби на ґрунті конфлікту між лідерами національно-визвольного руху), процес утворення Бангладеш можна вважати логічним історичним процесом, а не наслідком ухвалених в Ісламабаді рішень.

Проте чи відбувалося б усе саме так без серії військових переворотів і вторгнення в Кашмір, важко сказати. З великою ймовірністю можна було уникнути кровопролиття чи принаймні його мінімізувати.

Перманентний конфлікт із Індією, неоднозначні відносини з Китаєм і нестабільність на півночі, де свій вплив намагався поширювати СРСР, на який, зі свого боку, в Холодній війні орієнтувалася Індія, підштовхнув Пакистан до зближення із США.

У 1950-х роках Пакистан навіть долучався до проамериканських безпекових об’єднань в Азії, до SEATO в 1954 році та Багдадського пакту в 1955 році.

У Вашингтоні, не маючи особливого вибору, заплющували очі на особливості народовладдя в країні, яку сприймали як приклад поміркованої мусульманської держави.

У 1971 році Пакистан виступив посередником у налагодженні славнозвісного дипломатичного мосту Ніксона-Кісінджера з КНР. Парадокс, що в той же рік його не підтримали ні Китай, ні США. Результатом стала вже згадувана втрата східних земель.

Тож у короткостроковій перспективі бажаного успіху ця, здавалося б, історична роль Ісламабаду самому Пакистану не принесла. Особливого розмаху співпраця Вашингтоном набула після вторгнення СРСР до Афганістану в 1979 році.

Тоді Пакистан став логістичною базою США в підтримці афганського руху опору. Суттєвий козир в умовах набуття ворожою Індією ядерного статусу. Тоді мало хто звернув увагу, що своїх бойовиків на території Пакистану також готувала КНР.

Після виходу радянських військ із Афганістану та подальшого розвалу СРСР в Ісламабаді навіть почали задумуватися над побудовою власної геополітичної системи в регіоні, де б Пакистан посідав чільне місце.

Розвідувальна служба країни активно сприяла утворенню на основі біженців із розореного війною Афганістану потужної сили опору, Молодіжного руху студентів ісламських закладів освіти, який у світі став відомий як Талібан.

У 1996 році студенти-випускники пакистанських медресе в основному з території пуштунів захопили владу в Кабулі та швидко взяли під контроль майже всю територію Афганістану.

Тоді актуальною стала ідея побудови газопроводу із середньої Азії через Афганістан до пакистанських портів на березі індійського океану. В перспективі за цим маршрутом мав розвинутися ширший логістичний коридор.

Фактично в Ісламабаді задумали вагомий геополітичний розворот. Нові реалії міжнародних відносин у середній Азії, основним конструктором і бенефіціаром яких став би Пакистан, було б логічним завершенням усіх зусиль Ісламабада протягом останніх двадцяти років.

Із часу приниження у війні в Бангладеш військова влада Пакистану розвернула свою увагу на північ, зблизилася зі США й досягла там успіху. Проте цього не сталося.

Якщо подивитися з іншого боку – це був амбітний план регіональної країни вигнати з Середньої Азії одного зі світових гегемонів – Російську Федерацію, як тоді ще й налагодила відносини з новим світовим лідером США.

Так, Пакистан допоміг США у протистоянні з СРСР в Афганістані. Співробітник з питань політики в Tabadlab (Ісламабад) Ріаз Хохар відзначає, що повноцінним союзником Вашингтона Ісламабад не став.

Пакистан постійно намагався дотримуватися своєї лінії, зокрема щодо Китаю, займаючи більш м’яку позицію, ніж того вимагав Білий дім. Ісламабад обрав суверенний шлях і намагався самотужки злетіти на вершину і в результаті його спіткала доля міфічного Ікара.

Ключовою ланкою неймовірного плану Пакистану був нестабільний Афганістан, в якому під кінець століття ще й оселився лідер Аль Каїди Усама Бен Ладен.

Це стало вагомим фактором невдачі, адже 11 вересня 2001 року Аль Каїда спровокувала вторгнення НАТО в Афганістан, що зумовило крах режиму талібів. Пакистан знову став потрібен західному альянсу та навіть надав йому певну допомогу, проте вже не зовсім добровільно.

Цікаво, що саме після успішного ядерного випробовування, яке б мало стати вершиною успіху для країни, де правлять військові, Пакистан зазнав двох поразок поспіль – на полі бою з Індією та у міжнародній політиці в Афганістані.

Так почалося для Ісламабаду XXI століття, яке поки не принесло йому нічого доброго. Політика НАТО в Афганістані була не надто успішною, а в умовах цивілізаційного протистояння радикального ісламу проти західного світу пакистанська хунта опинилася між молотом та кувалдою.

Колишній радник уряду Пакистану Хуссейн Надім вважає, що пакистанська влада не довіряла американцям, що зумовлювало постійні проблеми у співпраці між обома країнами. Сказати, що у 150-тимільйонній бідній країні радикальні ідеї популярні – це дуже м’яко сказати.

З іншої сторони військові, яких ніхто не обирав співпрацювали саме з НАТО, серед громадянського суспільства якого вони таки військова хунта. Цей стан речей призводив до дестабілізації країни.

На території пуштунів свої бази для набігів на контингент НАТО стали використовувати таліби, верхівка яких ще з часів війни проти СРСР була пов’язана за пакистанською військовою розвідкою, проте хто вже ким тут керував та керує стало складним питанням навіть для дипломатів та спецслужб інших держав.

За таких умов для Пакистану стало життєво необхідним залучитися підтримкою могутньої держави. І тут стали у пригоді його давні зв’язки з КНР.

Доктор Нішанк Мотвані з Інституту Близького Сходу Гарвардської школи Кеннеді стверджує, що саме КНР відіграла вирішальну роль у розробці Пакистаном ядерної зброї.

Ісламабад не змігши збудувати власний логістичний коридор намагається стати ключовим елементом китайського коридору виходу до Індійського океану. Мова йде про Китайсько-пакистанський економічний коридор (CPEC).

Його ключовим елементом має стати нафтопровід Сінцзянь-Гвадар, який виведе Китай до Індійського океану, що в умовах протистояння КНР з Індією для Пекіна є досить актуальним. Достатньо, щоб вкладати ресурси у країну, яка стоїть на грані розпаду.

З 2013 року Пекін вклав у цей проект $62 млрд. Також останнім часом відроджується ідея побудови газопроводу з Туркменістану до Пакистану, цього разу вже за участю РФ. Цей проект має назву TAPI.

Для військової влади Пакистану основною перевагою співпраці з піднебесною є та ж аргументація що й для більшості учасників ініціативи BRI – китайці не ставлять зайвих питань щодо способів утримання влади, основне, щоб вони були надійними й влада забезпечувала стабільність у країні та створювала вигідні умови для китайських економічних резидентів.

Коли у 1947 році Пакистан здобув державність він поступався своїм сусідам та навіть Індії з Китаєм (в останньому тоді взагалі вирувала громадянська війна) лише розміром території.

Ісламабад не приєднався до жодних військово-політичних союзів та намагався вести повністю суверенну політику. В самій же країні встановилася військова диктатура особливого типу.

Публічно військові не завжди займали ключові державні посади й протягом історії Пакистану були доволі тривалі відрізки мирного співіснування цивільних урядів, які опиралися на народну підтримку із військовою верхівкою.

Піком міжнародної могутності Пакистану стало проведення ядерних випробувань у 1999 році на фоні захоплення влади в сусідньому Афганістані лояльним до Пакистану рухом.

Тоді Ісламабад навіть намагався стати одним із якщо не світових, то принаймні регіональних центрів впливу. Проте недовго Пакистану судилося перебувати на піку слави.

Відсутність міцного фундаменту у влади країни в купі з несистемною міжнародною політикою без будь-якої стратегії призвело до карколомного падіння. Ні соціально-економічна модель Пакистану, ні його міжнародна політика себе не виправдали.