Німці розуміють, чому сталася ця війна і чому мають нам допомогти, – художник Олександр Дорошенко

Заслуженому художнику України Олександру Дорошенко разом з дружиною довелося пережити пекельні дні окупації в селі Михайлівка-Рубежівка, що під Києвом.

Постійні обстріли, вбивства рашистами сусідів, існування між життям та смертю – таке закарбовується у пам'яті на все життя.

Спіймавши мить "зеленого коридору", чоловік все ж таки зміг евакуюватись — звісно, не без труднощів, адже Олександр багато років пересувається на візку. Художнику надали прихисток знайомі в Німеччині.

Здавалося б, нарешті можна спокійно видихнути і чекати невідворотної поразки Росії в затишній європейській країні. Однак чоловік не згодився на таку долю і вирішив повернутися до України у розпал великої війни.

Про мотиви такого вчинку, свою творчість та особливості життя в Німеччині для людей з інвалідністю Олександр Дорошенко розповів в інтерв’ю. — Олександре, після початку повномасштабної війни та майже двох тижнів, проведених в окупації, ви з дружиною евакуювалися до ЄС.

Розкажіть, як вас там прийняли? Спочатку ми потрапили до Чехії і два тижні провели у нашого доброго знайомого.

Чехи до нас поставилися дуже добре: фактично вони не малі підстав, щоб нам допомагати, адже ми не реєструвалися як переміщені особи, бо не планували залишатись в Чехії, але нам все одно надали продуктову картку в місцевому сільському магазині.

З цією карткою дружина ходила в магазин, а потім місцева мерія за це розраховувалася. Після цього ми потрапили до знайомих у Гамбург, де ми і прожили з дружиною з 30 березня по 2 вересня.

Знайома прописала нас у себе, потім ми зареєструвались в мерії, службі міграції і після цієї реєстрації нам одразу почали платити 330 євро на людину в місяць.

Німці активно намагаються адаптувати переселенців до життя в Німеччині: треба зареєструватися в job center і ходити на курси німецької мови. Це навчання п’ять днів на тиждень, майже як робота, а якщо ти перестанеш туди ходити, то тобі припинять виплати.

— Ви підтверджували свій статус людини з інвалідністю в Німеччині? Наскільки це взагалі складна процедура? Взагалі-то це потрібно.

Наприклад, я пересувався на власному авто, на якому і евакуювався, а в Гамбурзі велика проблема з паркуванням у місті, крім того, це досить дорого коштує. А люди, які мають інвалідність мають право на безкоштовне паркування.

Також статус інвалідності дає додаткову грошову допомогу, тому що вважається, що інваліду для життя потрібно більше, ніж звичайній здоровій людині. Також мали б запропонувати житло, яке доступне для інваліда-візочника. Але! Підтвердити інвалідність досить важко.

Проблема в тому, що до лікаря в Німеччині досить складно потрапити. Треба спочатку записатися і отримати "термін" через інтернет і це досить складно. Можна цілий день сидіти за комп’ютером, щоб десь знайти цей "термін".

А для того, щоб підтвердити інвалідність потрібно пройти щось на кшталт нашого МСЕК. Я намагався цим зайнятися, але то все дуже складно і майже нереально. Я полишив цю затію, та і все одно збирався повертатися.

— Вам вимушено довелося подорожувати Європою, рятуючись від війни.

Чи могли б порівняти яке там ставлення до людей з інвалідністю? Воно краще, ніж в Україні, чи таке саме і різниці немає? Що мене вразило в Німеччині, так це те, що там дуже багато людей з інвалідністю на вулицях.

Всі автобуси без винятку обладнані спеціальним пандусом для людей на візку, який витримує 350 кілограмів. У кожному автобусі є одне, або навіть два місця для інвалідних колясок, які обладнані спеціальними кнопками.

Якщо тобі треба вийти, перед зупинкою ти тиснеш на цю кнопку, водій повинен вийти, відкинути тобі цей пандус і якщо треба, то допомогти виїхати з автобуса. Один водій навіть пояснив, що він має обов’язково вийти, тому що раптом що трапиться, то він буде за це відповідати.

В метро те ж саме: є спеціальні ліфти якими можна спуститися на потрібну лінію. Людина з інвалідністю може зайти в будь-який магазин. Якщо магазин має кілька поверхів, то обов’язково є ліфт. Тобто все пристосовано.

В Україні люди почали ставитися більш чуйно до людей з інвалідністю, адже зараз війна, багато людей отримали інвалідність на фронті і це викликає певне почуття поваги, співчуття.

Але все ж таки наша країна далеко не так пристосована для людей з інвалідністю, можна сказати все ще на початковому рівні.

В маршрутки не зайти, трамваї, тролейбуси не обладнані пандусами, а у німців все ж таки доступність зафіксована як статус-кво: якщо так потрібно, то так і буде. — Німці розуміють чому у нас в країні війна, про що ця війна? Розуміють.

Там навіть на кожному автобусі написано "стоп війна". Ставлення до українців дуже пристойне, вони розуміють чому біженці в Німеччині, розуміють, що Німеччина повинна їм допомагати. Кожної суботи в центрі міста проходили багатолюдні мітинги проти російської агресії.

На центральній площі Гамбургу на будівлі мерії три прапори: Німеччини, ЄС та України. І прапори України є і в інших містах Німеччини, ми їх зустрічали дуже багато.

Але так, є там і люди, які втекли з Росії, тому що їм там погано було жити, та користуючись усіма привілеями життя в вільному світі, продовжують любити Путіна і Росію. Вони не розуміють, що Путін і Росія можуть приїхати до них тільки на танках.

Одного разу був навіть організований автопробіг з російською символікою під соусом боротьби росіян за свої права. Цей автопробіг закидали яйцями, а коли вони зупинилися на ніч, то частину цих машин спалили. Більше таких пробігів не було.

— Чи були можливості для заняття живописом за кордоном? За два тижні в Чехії я написав 6 робіт: три подарував, одну в мене купили, а ще дві я забрав з собою.

За час, проведений в Німеччині, я написав близько 70 картин, приймав участь в місцевих програмах волонтерів і діаспори, була виставка "Тривожна валізка" і там учасникам навіть давали ще 100 євро на фарби.

— А взагалі як це – займатися живописом у розпал війни? Вистачає моральних сил? Чи навпаки з’являється якась потужна мотивація? Художникам зараз дуже складно. Настільки складно, що я взагалі не розумію, як вони зводять кінці з кінцями. Картини практично не купуються.

У людей інші проблеми. Крім того, впали зарплати, кількість людей у країні зменшилася, закрився бізнес, виробництво. І якщо у людей і є зайві гроші, то їх віддають чи на ЗСУ чи на волонтерство.

І навіть тім художникам, які досить непогано себе почували, мали свою клієнтуру, зараз дуже важко. Але найбiльш проблемне – утримання майстерні. Люди працюють в майстернях без опалення, тому що нема чим платити.

— То чому все ж таки не лишились в мирній Німеччині, а вирішили повернутися в Україну? Треба було повертатися, щоб підтримати свою країну, адже якісь податки ми платимо, і всі ці гроші йдуть в бюджет України. І все ж таки ми відчуваємо себе українцями.

Крім того, є речі, які в Україні набагато більш прогресивні, ніж в Європі. Наприклад, отримання банківської картки. У нас можна просто прийти в банк і за пів години її отримати. В Німеччині це займає два тижні. Чи наприклад риболовля.

Щоб ловити рибу, в Німеччині потрібно пройти тримісячні курси, здати екзамени: як її ловити, як її гуманно вбити, не можна ловити на живця. І багато такого. Все занадто зрегульовано.

— Коли ви повернулися додому, то що там побачили? В якому стані було ваше житло? Що окупанти там наробили? Посікло дах і ворота осколками, повибивало вікна, в будинку жили російські окупанти, командний склад. Звичайно будинок був загажений.

Вибиті двері на терасу, двері в гараж. Їм сподобалася наша консервація, вони з’їли практично всі запаси. Звичайно пропали речі, наприклад, вудочки та сім картин.

Причому, що мене здивувало, росіяни поцупили картини суто української тематики: портрет козака, кобзар з бандурою, кілька пейзажів. Сусід бачив, як виносили, але що ж він міг зробити, адже пристрелили б, тим паче у нас в селі більше 25 людей загинуло.