«Прилітало. Багато». Олександр Положинський розповів, чому навчився за три місяці у ЗСУ

«Навчився багато нового і згадав щось із забутого. Точно став краще стріляти. Точно не став краще кидати гранати. Почав мінімально розбиратися в спорядженні, оволодів деякою термінологією і трохи швидше заряджаю магазини.

Та бігати швидше в повному спорядженні поки не вдається. Зброю чищу погано. Тобто роблю це старанно, ретельно і довго, закінчую, думаючи, що почистив хай не ідеально, але дуже добре, а потім хтось із командирів перевіряє — і заявляє, що моя зброя геть не чищена.

Що це за магія така поки з‘ясувати не вдалося», — поділився він. Відео дня Положинський згадав, як йому довелося вантажити в евакуаційне авто тіла українських захисників на фронті. «Був на фронті. Навіть не на нулі — а ще трохи далі. Фактично — в напівоточенні.

По загальній тривалості значно менше, ніж сумарно за всі попередні роки війни. Але тоді я був з концертами, безпосередньо по мені не стріляли і я завжди мав опцію втекти при найменшій загрозі — хоч жодного разу цією опцією скористатися, на щастя, не довелося.

Цього разу по мені валили цілеспрямовано. З різних видів важкого озброєння. Цілодобово. З перервами, звісно, інколи — з доволі тривалими, але прилетіти могло в будь-який момент дня і ночі. І прилітало. Багато.

Один раз так, що довелося потім смертельно понівечені тіла двох моїх нових друзів вантажити в евакуаційне авто. Жахливий досвід. Та він мене не вивів з рівноваги. І за жодну мить мого перебування на фронті мені не соромно.

Як і за кожного з тих, хто був там разом зі мною», — пише він. Положинський також прокоментував свій «зірковий» статус на фронті. «Хтось впевнений, що я тут в якомусь особливому — „зірковому“ — статусі.

Запевняю, всі „привілеї“ чи „поблажки“, які я тут маю, отримані мною не за попередні заслуги, і не завдяки моїм знайомствам у керівництві батальйону, армії чи держави, а сумлінним ставленням, відповідальністю, дисциплінованістю, обсягом зробленого, кількістю та якістю отриманих навичок і знань.

І всіх заохочень, які я отримую, не більше, ніж у інших моїх військових колег, які прикладають стільки ж старань та зусиль, щоби бути кращими. І ще один аспект упередженості, який я відчуваю на собі. Звісно, я ще не найкращий солдат у світі.