1 вересня під час війни. Чому так важливо зараз, щоб в Україні діти пішли до школи

Це справа нашої безпеки та майбутнього Пригадую наше захоплююче перше вересня рік тому. Ми зібрали дві школи — усіх діток та батьків — на території FestRepublic.

Після локдауну під час пандемії COVID-19 потреба в спільному перебуванні, простих обіймах та посмішках була неймовірною. Відео дня Відчуття нагадували драйв під час рок-концерту. Тому я мріяв, що цього року буде ще більше дітей та батьків, ще більше енергії.

Як і всі рок-н-рольщики мріяв про стадіони. Але натомість ми в принципі сумнівалися, чи варто збирати людей до купи та створювати додаткові ризики.

Зрештою вирішили, що дітки, які йдуть до школи вперше, мусять мати не те, щоб відчуття свята, а відчуття спільної причетності. Можна сказати по-модному — відчуття вайбу. Бо цей вайб, глибину погляду та обійми неможливо передати онлайн.

За роки ковіду та війни, коли онлайн-заняття стали вимушеними, здавалося, що це врятує освіту. Але сьогодні зрозуміло: онлайн не може замінити чи навіть наблизити до результату, подібного до очного навчання дітей в школі. Та й не тільки в школі.

Я не втомлююсь повторювати, що навчання у всіх найвідоміших закладах світу, від Стенфорду до Оксфорду, є важливим і бажаним власне через причетність до людей та середовища, які рухають цю планету вперед.

І це не лише про рівень знань, це набагато більше про драму, змагання з веслування, дискусійні клуби та філософські курси про щастя. Середовище — той самий вайб — і є основою сучасної освіти. Бути з людьми, якими ти хотів би стати, надихатись та відчувати, що все можливо.

Онлайн цього не передає. Бо йдеться ж про цінності. Тому я вдячний усім, хто прийняв рішення цього року таки віддати дітей до школи в Україні.

Так, якщо би хтось рік тому сказав, що я приведу дітей до школи в країні під час війни та ракетних обстрілів, та ще й буду переконувати в тому інших, точно подумав би, що то якийсь неадекватний вар‘ят. Але сьогодні я веду своїх дітей и переконую інших.

Розпочати очне навчання в українських школах 1 вересня — це друга за важливістю справа після захисту нашої країни. Це справа нашої безпеки та майбутнього. В школи Європейського союзу вже сьогодні імплементовано понад 600 тис. наших дітей.

Вони мають безкоштовну освіту, медичне забезпечення ну і, перш за все, базову безпеку. Повірте, ці країни зроблять усе можливе, аби всі ті діти залишилися там назавжди.

Це найкращий спосіб заповнити свою прогалину природнього приросту та отримати фантастичних людей: працьовитих, поступливих та переважно подібної віри. Це найлегший шлях у імплементації в їхні нації та суспільства.

Та й правила і закони українці з радістю виконують, правда переважно чомусь за межами країни. Україна й так зіштовхнулася із проблемою свого власного приросту ще перед війною.

А як свідчить досвід попередніх українських хвиль еміграції, до 30% з тих, що виїжджають, залишаються у іноземних країнах. І одним із чинників їхнього повернення — безумовно, є відкриття офлайн-освіти.

Бо може так статись, що ми виграємо війну, а тих, для кого ми це зробили, буде недостатньо, щоб далі будувати свою країну. Іншими словами, одна із цілей цієї війни є те, щоб наші діти таки не пішли 1 вересня в українські школи.

Це видно навіть по тому, як росіяни швиденько намагаються запустити свої школи на окупованих територіях. Бо триває війна за майбутнє. Гаррі Поттер навряд чи зміг би побороти зло, якби закінчив Гоґвортс онлайн.

А, як ми бачимо, в світі здатність розрізнити добро та зло є базовою навичкою, з якою в багатьох країнах шалені проблеми.

Вони пильнують, аби дотримувались права собак при відвідуванні ресторану і конкурують у кількості видів статей, які можна зафіксувати в анкеті, але готові байдуже спостерігати, як стікають кров’ю невинні люди посеред так омріяної Європи з європейськими цінностями.

Просто тому, що це не кров НАТО. Бо, як з’ясувалося, НАТО — це окрема група крові. Світ почав втрачати базові людські цінності. Ті, які були нам відомі ще на початку цивілізації. Просто розрізняти добро і зло. Так, як в старих казках. Так, як вчили батьки.

Зрештою, так як йдеться у Біблії і таких ж великих Книгах в усіх релігіях. Це вміння залишилось лише в режисерів Голівуду. І то не у всіх. Як на мене, це називається «криза істини». І втрачати вони це почали, перш за все, у своїх школах та університетах.

Тому я з великою обережністю ставлюся до тотального захоплення західною освітою. На сьогодні наша відсталість у багатьох сферах від Америки та Європи дає нам добрий шанс не йти помилковим шляхом і вчасно звернути. Весь світ захоплюються сміливістю українців.

Навіть ми такий собі бренд зробили. Bravery. Бо ми таки дійсно поводимо себе сміливо. І це теж базовий людський навик, якого, до речі, складно навчити онлайн. Який, як виявилось, є несподівано екзотичним для світу. Але всі розуміють, наскільки це круто і захопливо.

Хоч так само і трагічно. Наші воїни показали усьому світові, наскільки мужність та сміливість є актуальними. Що це все ще можливо. Вони зробили нас найсильнішою нацією світу.

Але я так само вважаю, що неймовірно сміливими та мужніми є ті батьки та діти, котрі йдуть цього року першого вересня до школи по всій країні, де це фізично можливо. Це наше поле бою, і воно є так само критично важливим. І наостанок. В нас є школа театру.

Це частина нашого концепту. Бо це не лише про театр та акторів. Радше про ті самі базові навики та цінності. Наші діти поставили виставу з назвою «Мама по Сайпу». Через війну не змогли її зіграти для усіх, але зіграли у бомбосховищі.

Після того їх запросили на гастролі до Америки, де вони їздили по театрах, грали виставу, розповідали у інтерв'ю про Україну — про ракети та бомби і про те, як необхідно зупинити зло.

Усі гроші, які їм жертвували, вони прийняли рішення віддати у Фонд купівлі літака для української армії. Це неймовірна історія у своїй суті. Тут є все — і знання, і навики; патріотизм служіння і неймовірна любов.

І найважливіше, що в цій ситуації вони здатні відчувати себе щасливими. Щасливими у своєму житті, у своїй боротьбі та місії. Це те, що має давати освіта в кожній школі. Найстарші діти, котрі їздили, у сьомому класі. А тепер давайте згадаємо себе у нашому сьомому класі.

Чим тоді жили ми? А тепер уявіть собі, що здатні ці діти зробити з нашою країною, яку вони отримають після тої війни, якщо у своєму віці вони вже настільки круті. Ці діти з таким досвідом уже набагато крутіші за нас. Нам залишається не заважати.