Час помсти прийде, як і перемога: щемливе відео до роковин початку війни

Короткометражний документальний фільм зроблений на основі реальних —офіційних та амторських — зйомок. Це історія про те, як ми вистояли перед навалою окупантів, у що ніхто в цілому світі не вірив.

Як змогли об’єднатися в єдиному пориві й поламати плани рашистів "взять" Київ за три дні, а згодом вигнати їх з Київщини, Житомирщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Херсонщини. Та то буде згодом. А в перші години більшість з нас пережила розгубленість.

Сьогодні все пригадується, наче в тумані. Вибухи на військових аеродромах. Висадка російського десанту в Гостомелі. Перший масований обстріл України крилатими та балістичними ракетами. Цілі — військові штаби, пункти управління і цивільні об’єкти по всій країні.

Перші жертви війни. Біль втрат. До 24 лютого у нас було інше життя. Щасливе. Ми навіть не усвідомлювали, наскільки. Але кремлівський диктатор не залишив нам вибору, окрім як боротися. За свою землю, за свободу і за щастя жити у вільній Україні. Черги біля військкоматів.

БТРи на столичній Оболоні. Виття сирен. Налякані очі перехожих. Бої. Фронт у декого приходив просто по його вулиці. Влучання ракети в сусідню багатоповерхівку можна було знімати просто з власної кухні. Цивільне населення спускалося у підвали.

Без їжі, без води, без світла і зв’язку. У кожному з нас вирувала невідома досі суміш емоцій. Страх у перемішку з надією, переляк. Але з вірою в ЗСУ. І наші захисники дали підстави потроху радіти.

Взяли в полон перших "асвабадітєлєй", розбили колону танків, що сунула на Харків по об’їзній трасі, збили перший вертоліт — над Київським морем, знищили ворожу техніку в Сумах… Росіяни отримали супротив на всіх фронтах. Нам казали "шансів немає"… А ми стояли.

Привид Києва захищав нас з неба. Прикордонники на острові Зміїний тримали оборону в морі. Наша арта давала прочуханки ворогові на землі. І навіть роми крали танки з-під носа ворога, а домогосподарки збивали надокучливі російські дрони банками з консервованими овочами.

Повторюючи при цьому знамениту фразу прикордонника із Змієного "русскій воєнний корабль іди на@уй". Нас розривали на частини, а ми залишались єдиними.

На околиці столиці кияни влаштували жорсткий прийом окупантам: техніка, яка йшла на прорив, потрапила під шквал коктейлів Молотова (бо серйозної зброї у нас тоді не було), і вся була знешкоджена.

А на Чернігівщині беззбройний чоловік зупинив рух ворожої бронетехніки, кинувшись ледь не під гусениці танка. Численні мітинги в Херсоні й Енергодарі засвідчували нашу, простих людей, відвагу й сигналили світу: Україна ніколи не стане територією росії.

Ніде в окупованих населених пунктах не затримувались надовго російські прапори – їх зрізали партизани. Нам завдавали пекельного болю… Буча, Маріуполь, Бородянка… Криваві рани, які ніколи загояться. А ми знали: час помсти прийде. Як прийде і перемога.

Завдяки мужнім чоловікам та жінкам, котрі без вагань взяли зброю до рук. Котрі тримали "Азовсталь", а тепер тримають фортецю "Бахмут". Ціною крові й власного життя. Бо відступати нам нікуди. Завдяки нашій праці.

Аграрії, попри небезпеку підірватися на ворожій міні, виводили на поля техніку, щоб Україна і світ були із зерном. Завдяки світові. Який підтримує нас та допомагає зброєю. Який, зрештою, подолав страх перед путіним і свою залежність від російських енергоносіїв.

Завдяки сміливості Патрона. Завдяки нашій пісні, гімну ОУН, яку співала "Пташка" (парамедик Катерина Поліщук) у бункері "Азовсталі", в Маріуполі, підтримуючи побратимів. Завдяки всім нам. Попри біль та втому, холод та темряву. Ми стискаємо зуби і продовжуємо рух уперед.