«Бойова» система Путіна. Що відбувається зараз на фронті

Виглядає це приблизно так Стратегія: путінська система Це щось середнє між кумедним, абсурдним та гротескним — і напевно велике задоволення для такого любителя сарказму, як я — спостерігати приблизно водночас: Відео дня — як у США, країні, заснованій на нелегальній імміграції, олігархії не подобається, що нелегальні іммігранти перебувають поряд з її розкішними об'єктами нерухомості в районі Мартас-Віньярд.

Неважливо: громадськість все ще зайнята сварками навколо того, хто ж намагається відібрати смолоскипи у людей зі смолоскипами, а вила у людей з вилами; — як у Німеччині олігархат настільки злився з Путіним, що уряду довелося націоналізувати місцеву «дочку» «Роснефти».

І оскільки засобам масової інформації платять за те, щоб за деревами не було лісу, вони, як і раніше, сумлінно сіють паніку з приводу «майбутньої газової кризи» і оголошують офіційну причину націоналізації «Роснефти» «захистом енергопостачання країни».

Неважливо, що насправді це спроба розібратися в трясовині корупції та шпигунства у вищих ешелонах політики та збройних сил.

З чим я — сюрприз, сюрприз — повертаюся до розмови про смолоскипи та вила; — і як у Росії, де головною проблемою є «путінська система», яка, по суті, дуже схожа на систему управління десь на Заході (який сюрприз, враховуючи, скільки сотень мільярдів доларів і євро Путін вклав у розтління «західної ліберальної демократії»), щоправда, вона сфокусована лише на одній людині — ця ж проблема старанно ігнорується.

Тому росіяни натомість зайняті розв’язанням проблем зі смолоскипами та вилами.

На моє задоволення, ці ефекти дивовижні: в той час, як Дурень у Кремлі (так автор називає Володимира Путіна — НВ) залишається по вуха залученим навіть до тактичних рішень на фронтах в Україні і ніхто не наважується ухвалювати рішення без нього, маса західних експертів або не знає, або не сміє говорити про його невдачі (принаймні не «маючи незаперечних доказів»).

Отже, не звинувачує Путіна (або не знає, навіщо це робити), а російський мейнстрім та соціальні мережі рясніють звинуваченнями на адресу «командирів і керівників» рівня нижче Путіна, але тільки не самого Путіна: мало хто насмілюється звинувачувати Шойгу та Герасимова (тобто Міноборони та Генштаб); дехто скаржиться на спецслужби (ГРУ та ФСБ), але маса зайнята звинуваченням командирів та влади нижчого рівня, жоден з яких ніколи чітко не названий.

Тому ми досі регулярно чуємо історію про те, що «Путін звільняє своїх командирів» — хоча він майже нічого з цього не зробив, що за найближчого розгляду не дивно.

А чому, власне, він має це робити? Як і у сфері громадянського управління та економіки, за останні 22 з лишком роки Путін розставив своїх фаворитів на всі відповідальні пости.

Одного разу призначені, вони всі можуть зловживати суспільним багатством і бути настільки корумпованими, наскільки їм заманеться, збагачувати себе, свої сім'ї та друзів, як їм заманеться, усувати суперників, як їм заманеться, і взагалі робити все, що їм заманеться.

Вони такі ж недоторкані, як і Путін, вони понад усіма законами — доти, доки вони платять Путіну його частку та/або надають підтримку, коли вона йому потрібна.

Не дивно, що під час (повторного) вторгнення Росії в Україну ситуація досягла моменту, коли всі польові командири спочатку звіряють свої рішення з Путіним.

Цим вони тішать Путіна («у нього все під контролем»), але — найголовніше — прикривають свої дупи: вони можуть продовжувати збирати здобич і евакуювати її в Росію доти, доки щось не піде не так на передовій («а це був не я»).

Битва за Донбас Враховуючи цю «путінську систему» і — тим часом уже доведену — військову некомпетентність Путіна, не дивно, що сьогодні «у прямому ефірі» по телевізору (або в соцмережах) ми можемо спостерігати відвертий параліч збройних сил Росії (ЗС РФ), приватних військових компаній (ПВК), як-от ПВК «Вагнер» та/або «Редут», а також сепаратистських сил на полях битв в Україні.

У східному районі Харківської області те, що залишилося від 20-ї ДСАА, яку постійно стрясають нові й нові удари HIMARS по її штабу та інших важливих вузлах, схоже, не впевнені у своєму реальному завданні: встановити нову лінію фронту вниз по річці Оскіл або відступити на нову лінію оборони, приблизно посередині між Покровським і Сватовим? У південно-східному кутку Харківської області 1-ша ГТАА опинилася перед схожою дилемою: вона не може утримати лінію фронту по річках Оскіл і Сіверський Донець, але водночас і явно не відступає.

Вчора вона втратила Ярову на схід від Святогірська, але все ще тримається далі на північ та південний схід.

Власне, саме Путін — і йому подібні російські шовіністи та ілюзіоністи — наполягають на утриманні Червоного Лимана, незважаючи ні на що, хоча поки що це абсолютно безглуздо. Але вони досі там.

А луганські та донецькі сепаратисти настільки засліплені тим, що відбувається навколо них, що вони так і не зрозуміли, що їх старанно використовують як гарматне м’ясо Путіна.

Відповідно, ті з них, хто вцілів, тримаються у Кремінній, Лисичанську та Золотарівці: навіть влаштовують контратаки на Білогорівку.

Насамперед вони — у співпраці з розгромленими ПВК — продовжують штурмувати Бахмут зі сходу та півдня, незважаючи на сотні невдач за останні два місяці.

Щось подібне справедливе і для знаменитого III армійського корпусу: після того, як його командування з подивом почуло, що його війська будуть перекинуті як поповнення, а не як підкріплення (гей: а який клопіт Путіну — чи навіщо комусь нагадувати йому про це — що шестимісячні контракти контрактників, підписані ще 20−24 лютого, минули 20−24 серпня?), ще дивнішим стало рішення Путіна розкидати свої сили по всій території.

Так, фото та відео їхніх підрозділів простежуються від Куп’янська на півночі до (щонайменше) району Вугледар на півдні, а західні експерти зайняті питанням, хто в ЗС РФ якою російською армією командує і в якій частині України. Зараз у Росії час бардаку.

Звісно, хтось може спробувати зіпсувати вечірку, вказавши, що наполягати на ілюзіях завжди погана ідея — наприклад, згідно з інформацією в українських звітах, Keystone cops у Москві (так автор називає Міністерство оборони РФ — НВ) припинили відправляти нові сили в Україну: насправді потяги з Волгограда і Ростова-на-Дону перекидають усі додаткові підрозділи ЗС РФ і ПВК, а також припаси в Луганськ, а звідти до Сватового (де головний автовокзал був тим часом перетворений за допомогою HIMARS на купу щебеню), Красноріченське, Рубіжне та Старобільськ.

Одну з установок С-300 передислокували з Санкт-Петербурга. Мабуть, після прибуття в ці та подібні до них призначення більшості військ ставиться завдання спочатку побудувати укріплення. Але нічого страшного: нічого з цього не має значення.

Загалом: якщо є щось певне, то це те, що Путін ухвалив рішення про створення якоїсь нової лінії фронту десь на північний захід від старої лінії розмежування. Питання лише: де саме? На завершення обговорення росіян буду нескромним.

Для мене це нелегко (і роблю я це вкрай рідко), але мені здалося цікавим, що кілька російських контактів — обережно — запитали мене, чи можливо, що ЗС РФ справді втратили понад 50 000 солдатів із лютого до серпня.

Інформацію про це ви знайдете у цьому документі: Розрахунок «простий»: якщо Keystone cops у Москві виплатили сім'ям загиблих загалом 361,9 млрд рублів, а кожна сім'я отримує по 7,4 млн, то станом на 25 серпня 2022 року ЗС РФ втратили 50 000 осіб убитими в бою.

Любитель сарказму в мені не може уникнути цих двох зауважень: Ні, за такими «папірцями», хоч би якими достовірними вони були, російські втрати не підрахувати. Основний принцип № 1 путінської системи — збагачуватися коштом держави.

Отже, ніхто не може сказати, скільки з цих «компенсацій» було привласнено кимось нижче за ланцюжком інстанцій.

Дійсно, місцева «влада» у Росії має стимул «заявляти про збитки» — бо це свідчить про те, що вони «досить намагаються» (знайти і завербувати добровольців), навіть якщо це означає не що інше, як те, що вони роблять саме те, що вони роблять весь час: привласнюють за кожної нагоди.

Як і всі інші, згадані контакти запитують лише про втрати ЗС РФ. Незалежно від того, у Росії чи на Заході, схоже, нікому немає діла до «кращої частини» — про втрати сепаратистів і ПВК.

Так само, схоже, нікого не хвилює той факт, що це «(триденна) «спеціальна військова операція», а ніяка ні війна, а отже, принаймні юридично — жоден із залучених російських солдатів ніколи не буде наділений правами та привілеями «ветерана війни».

Отже, ці від сили «50 000 офіційних російських військовослужбовців» — не «всі втрати Росії в Україні з 24 лютого до 28 серпня 2022 року».

Але що ж… зайняті описом того, як їхні війська воюють з «Америкою», та й із «цілими бронетанковими дивізіями НАТО» в Україні, росіяни навіть не усвідомлюють, як їм насправді пощастило: Захід досі не надав достатньо артилерії для Збройних сил України, щоб зрівняти її з артилерією ЗС РФ.

Так само росіяни не знають про зростання проблеми багатозадачності, що виникла у ЗСУ: регулярна ротація частин у бою і поза боєм (щоб дати їм час для відпочинку та реорганізації); просування логістики ще глибше на північний схід України; підготовка нових військ і поповнень, а також адаптація до нових викликів… наразі це основна причина, через яку ЗСУ ще не пройшли Сватове, можливо, також і Старобільськ.

Це так само важливо, тому що ніхто не повинен сумніватися в тому, що такі генерали, як Залужний або Наєв, чудово усвідомлюють той факт, що найпростіший спосіб проникнути через лінію фронту супротивника — це зруйнувати її до того, як її буде встановлено належним чином.

Тому за останні дні (скажімо, з 14 вересня) підрозділам Східного ОК вдалося звільнити Дворічне та східний Куп’янськ на північному Осколі; Студенок та Соснове у Святогірському районі; вони оточили Лиман із трьох сторін; закріпили за собою Діброву та Озерне, убезпечили район між Кремінною на півночі та Серебрянкою на півдні; вони могли б звільнити Білогорівку та Спірне і — напевне — затиснути опозицію назад до Лисичанська.

Вниз за рештою частини старої лінії контролю в районі Торецька росіяни стверджують, що захопили Миколаївку Другу і Майорськ; українці підтвердили ці атаки, але заперечують втрату якого-небудь місця, а також повідомляють про «регулярні» атаки на Авдіївку.

Проте Піски досі є «оспорюваними», і — після кількох невдалих контратак — українці відбили Мурашник на північ від цього місця. Звичайно, росіяни досі «обстрілюють як божевільні» всі ці райони.

На південь росіяни не перестають оголошувати про «великий» наступ українців у районі Вугледару. Наслідуючи, мабуть, девіз: «Краще ми покажемо їм, що знаємо їхні наміри — і, хтозна, можливо, наш здогад правильний, — ніж вони насправді нападуть і завдадуть нам шкоди».

ЗС РФ майже постійно обстрілюють українські позиції між Гуляйполем і Великою Новосілкою. «Дивно» (не в останню чергу), про «велику контратаку» III АК у районі Кам’янки (на південь від Запоріжжя) на початку цього місяця повідомили більшість російських соціальних мереж.

Але цього так і не сталося, і відповідні повідомлення швидко замели під килим. Тс… тс… Херсон Хоча як багато хто наполягає на тому, що російські війська в Херсонській області «оточені», «відрізані» від постачання і так далі, вибачте, але мені так не здається.

Що ще важливіше: схоже, український тиск все ще недостатньо вражає Путіна чи командувачів 49-ї загальновійськової армії та XXII армійського корпусу.

Мало того, що ще працюють пороми в районі Антонівського автомобільного мосту, то ще й минулого тижня ЗС РФ завезли ділянки нового — збірно-розбірного (т. зв. «САРМ») — мосту в Нову Каховку. Засипали шлюз дамби землею та щебенем, а потім збудували на ньому новий міст.

Іншими словами: винахідливість військових інженерів залишається захопливою темою — і Путін сповнений рішучості, щоб його війська там і «залишилися» так чи інакше.

Так само, хоча дехто досі наполягає на тому, що український наступ у цьому районі був чимось на кшталт «відвернення уваги» для «основних зусиль на сході» — і, без сумніву, українці справді пригальмували минулого тижня — бойові дії продовжуються.

Можна з упевненістю сказати, що на північній ділянці лінії фронту в цій області вже понад тиждень «затишшя», і він проходить приблизно від Інгульця на заході до Дніпра на сході по цій лінії: Архангельське: оспорюється Костирка: російська Нововоскресенське: оспорюється Біляївка: російська Шевченківка: російська Золота Балка: оспорюється Натепер я не маю чіткого уявлення про те, як росіянам вдалося відтіснити 128-му гірську від Золотої Балки, а також від Михайлівки і від «ще кількох місць на південь», але це так.

У центрі мало бути те, що не тільки «Америка та НАТО», але тепер ще й українські «фольксштурмери та жінки 5-ї та 6-ї хвилі» вкрай небезпечні для ВДВ, тому що 17-та танкова і 35-та морська піхотна зуміли розширити Інгулецький плацдарм за останні дні.

Вигравши гонку на Чкаловому, вони звільнили Безіменне, Малу Сейдеминуху та Новогреднєве. Красносільське та Чарівне — «оспорювані».

Це, без сумніву, загалом «мінімальні успіхи» (і ніхто з цивільних не може поки що повернутися), але вони є явним свідченням того, що є межі оборонних можливостей залишків деяких 7−8-батальйонних тактичних груп ВДВ, які протистоять їм (наскільки я знаю, сюди входять відтворені 11-та бригада ВДВ, 76-та, 98-ма і 106-та дивізії ВДВ, 64-та мотострілецька бригада і 127-ма мотострілецька дивізія).

У цьому найактивнішою ділянкою цього фронту є південний район. Вже кілька днів ходять чутки, що 28-ма механізована бригада звільнила Киселівку, водночас сильно пошматувавши 33-й мсп донських козаків, що залишки останнього були відведені на схід від Дніпра.

Підтверджень щодо цього поки немає: можливо, росіяни відійшли від того чи іншого опорного пункту вздовж траси М14, і цілком імовірно, що деякі з цих місць або навіть усе село кілька разів переходили з рук до рук.

Але, наскільки мені відомо, Киселівка залишається (гаряче) «оспорюваною», а не «звільненою».

На північ від неї, з моменту захоплення Шмідтового два тижні тому, оперативні групи української морської піхоти та 14-го механізованого полку здійснили набіги на численні російські опорні пункти: наприклад, у Великопіллі, Сувор'ї, Сонячному та Наддніпрянському (вздовж Інгульця).

Це не означає, що щось з них було звільнено, але це завдає шкоди російській логістиці та змушує їх відводити дедалі більше своєї артилерії на східний берег Дніпра.

Зрештою, український спецназ за підтримки 28-го мотострілецького полку увійшов до Софіївки, на узбережжі, тим самим або оточивши БТГ ВДВ у Широкій Балці та Станіславі, або змусивши її відійти. Переклад НВ Текст опубліковано з дозволу автора. Вперше надруковано на medium.