Росіяни бояться. Чому я гидую класичними "не такими росіянами"

Ми з України З першого дня війни Фокус ні на хвилину не припиняв роботу. Наша команда вважає своїм обов'язком інформувати читача про те, що відбувається, збирати й аналізувати факти, протистояти ворожій пропаганді.

Сьогодні Фокус потребує вашої підтримки, щоб продовжувати свою місію. Дякуємо за те, що ви з нами. Знаєте, чому я так гидую класієськими "не такими російськими" і робила це, коли це ще не було мейнстримом, і робитиму це надалі? Тому що вони мені гидкі, як гидкі всякі лицеміри.

І такі ми всі ліберальні, і "немає війні", і "як можна", чи не "танки йдуть по правді, яка не газета" (хоча автор цих рядків теж був лицеміром і конформістом).

Тільки я щось не бачила такої кількості "аналітики" (вибач, господи), коли російська армія знищувала людей десятками в містах у глибокому тилу, як бачу тепер, коли росіяни обговорюють "теракт, в якому загинула Дар'я Дугіна".

Щось я не бачила, щоб інших дорослих людей ця публіка намагалася підвести під категорію "дітей за що".

Яких дітей, алло? Вона була старша за мене на два роки — це просто для порівняння, щоб було зрозуміло, скільки може людина майже в 30 років і за що вона може і повинна відповідати, якщо вам так незрозуміло.

Доросла тітка зі своєю головою на плечах, якої вистачало дорослості, щоб тягатися ефірами федеральних каналів і нести там припудрену псевдофілософією антиукраїнську нісенітницю.

Щось я не бачила таких плачу за українськими дітьми від цих чадолюбних ("вони ж діти" — це в принципі фраза, після якої я на професійні теми припиняю всі розмови, бо людині мені нема чого на них сказати. Нормальна доросла розмова про злочини проти дітей – це інше).

Але тут обговорення йде, го*но вирує. Собчак цю ненормальну тягають третій день, Павловського та решту всіх цих років команду, що галде. А все ж просто. До кумедного просто. Вони бояться. Справа у звичайному такому людському страху. 2014 року не боялися і не жахалися.

У наступні роки не боялися і не обурювалися — так, санкції, але такі, з якими можна жити, а що там "на Україні — та там республіки, хто ж це розбере, все так неоднозначно, а Слава Сурков все одно цікава людина". А як санкціями стало притискати — то "війна — це жахливо".

Серйозно? Бо ми всі ці вісім років не знали. А як підірвали (чи вибухнула? Я не слідство, я не знаю) Даша Дугіна, як понеслося апаратними каналами про "новий Беслан і Каширку" — так піджилки й затряслися.

Мені просто цікаво і смішно: а ви як думали? Ви їхатимете в цьому вагоні в теплі та затишку до кінцевої? Коли довкола вашої милістю все горить і вибухає? Коли ви не перше десятиліття несете смерть та розруху до сусідніх країн? Вже хтось, а Павловський, який зробив Путіна президентом, повинен добре пам'ятати, що так воно не буває і не буде.

Чи мені 99 рік нагадати? Ту ж Каширку та інше. Нагадати, як нічим не гидували? Нагадати, як легко підсісти на насильство та важко з нього злізти? Якби Росія не була предметом мого вивчення — я не вдавалася б у такі деталі. Тому що дивитися на це гидко.