«До Криму залишилося не так далеко». Інтерв'ю з Олегом Сенцовим — про звільнення окупованих територій і удар по путінській Росії

Тоді для нього це було мрією, і він мав сумніви, що вона здійсниться. А тепер, зважуючи обставини, Сенцов каже, що до Криму залишилося не так далеко.

В інтерв'ю Радіо НВ він розповів про свою службу в ЗСУ поблизу Бахмута, порятунок українських військових, які знаходяться в російському полоні та про те, чому ніколи війну не пробачить «жодному руському».

Відео дня — Звідки ви приїхали? Я так розумію, що ви були десь під Бахмутом. Чи ви можете розповісти, що саме там відбувається? — Я останні чотири місяці провів на напрямку Бахмут-Лисичанськ. Триває оборона.

Противник досі дуже активний, не полишає спроби захопити лінію оборони Бахмут-Сіверськ. Від Сіверська вони стоять [на відстані] кількох селищ, 10−12 кілометрів.

У Бахмуті вони вже частково захопили об'їзну і намагаються прорватися до міста, але не можуть [дійти] до промзони, їх ще тримають в лісосмугах. Там 93 бригада. Думаю, що вони не зайдуть туди.

Особливо на тлі наших успіхів на інших напрямках, я думаю, що сил їм уже не вистачить. — Загинуло п’ятеро людей внаслідок російських обстрілів у Бахмуті.

Хто залишається там серед жителів міста? — Не завжди вигляд місцевих жителів надихає, тому що переважна більшість людей, які мали гроші — середній достаток або вищий, виїхали.

Залишаються люди, які не можуть це зробити через брак грошей або не мають можливості до когось поїхати, або старі люди, або люди, яких ми називаємо «ждуни», які чекають. Було дуже смішно і не смішно, коли ми в один дім ввійшли квартирувати.

Прийшли господарі, ми не ведемо себе як окупанти, ми ж вдома, тому все дуже чисто і як треба. Розговорилися якось і господарка каже: «Ой, коли це все закінчиться? Коли Бахмут звільнять?» Ми такі: «Так в Бахмуті ж наші»! (сміється — ред. ) Насправді це болить.

Людей таких все менше, але вони досі є. Я був в різних містах — на Київщині, на півдні: такого там нема. На Донбасі, а особливо в містах, які близько до бойових дій, це ще залишається. Б’ють їх ракетами, авіація, а вони кажуть: «Ні, це через вас або це ви».

І, на жаль, такі розмови є, і ти вже не можеш нічого з цим робити.

— Чому вони нічому не вчаться? — Зараз частина територій на Донбасі є частиною України — і адміністративно, і політично, і контрольовано нашими військами, але ментально вони живуть в Росії, розумієте? І вони дивляться на всі ці події очима російського глядача і російських ЗМІ.

— Не зрозуміло, чому вони не поїдуть в Росію? Там же так просто видають паспорти! Скажіть, що ви біженці, будете жити десь на Далекому Сході. — Це дуже важке питання насправді. Якщо здалеку, то це все чорно-біле. Якщо ближче доходиш, зовсім все по-різному.

І насправді дуже шкода дітей. Іноді ми виїжджаємо десь на завдання, підготовлені, у вбранні, у касках, розуміємо, що вже починається червона зона, небезпек. А стоїть якась жінка з двома дітьми, спілкується з сусідкою, хоча вже йде обстріл.

Не тільки артилерія, там же міномети бувають 120-ті, розумієте? Тобто це дуже близько до противника. Вони спокійно живуть. Їм кажуть: «Їдьте». Відповідають: «А куди ми поїдемо»? Сусідній будинок руйнується артилерійським вогнем, вони перелякані, кажемо: «Їдьте».

«Нам немає куди їхати». Знаходиш їм телефони, волонтерів, кажемо: «Ми вас довеземо до тої точки, вас забере машина, привезе в це місто, там дадуть житло на перший час, все домовлено, подзвоніть по цьому номеру». «Добре, добре, зробимо».

Приїжджаємо через три дні, а вони на тому самому місці, нічого не змінилося. — Як ви ставитеся до новини, що ніби у росіян новий дедлайн — вони до 15 вересня мають захопити Донецьку область? — Вони можуть ставити будь-які дедлайни.

Їх керівництво живе в своєму вигаданому світі. Розумієте, це країна, яка побудована на брехні, на пропаганді, на тому, що вона обманює всіх своїх громадян і сама себе. Тому ця система не може давати нормальний фідбек від того, що відбувається.

Ніхто [у Кремлі] не знає, що відбувається насправді. Нагорі у них все добре. Вони не розуміють, чому росіяни втрачають якісь території або не можуть наступити, якщо у них так все добре. І тому в них такий дисонанс.

Вони розриваються, ставлять нові завдання, всі кажуть: «Так, ми зробимо». І доходять до кінця, якийсь останній загін пихають, «ДНРівців» під нашу арту, вони там гинуть десь. І все закінчується. — Диявольський план Путіна.

Він нарешті досягнув того, що українці стріляють в українців. Тому що ми розуміємо, що «ДНРівці», «ЛНРівці» — це громадяни України. Їх мобілізували, і зараз вони стріляють в нас. — Завжди ти можеш відмовитися від цього. Не треба робити з них жертв і виправдовувати.

Я їх не виправдовую. Вони живуть на цій території, отримали паспорти на цій території. Вони вважають себе громадянами цієї квазі-держави або Росії. Вони беруть зброю, їх змушують вбивати.

І вони не хочуть йти не тому, що вони не хочуть вбивати українців, а тому що вони бояться, що їх вб’ють. Це єдина причина. Тому в мене ставлення до цих людей зовсім інше. — Кажуть про те, що взагалі-то Росія 30 років готувалася до того, щоб захопити Україну.

Як ви гадаєте, чому ми цього не бачили? Чому ми цього не помічали? Навіть у 2014 році в багатьох був величезний подив, що це відбулося і в Криму, і на Донбасі. — Ми дуже зосереджені на собі і думаємо, що весь світ виріс навколо України.

Якщо трохи поїздити по світу… Думаю, що ви їздили, спілкувалися з різними людьми з інших країн. Якщо ти трохи починаєш жити в їхньому інформаційному полі, це зовсім по-іншому відбувається. Зараз спалах уваги до нас, тому що велика війна іде, сильна війна, активна.

І тому до нас знову, як після 2014 року, [прикута] максимальна увага. Але світ живе своїми проблемами. І не на одній-єдиній Україні зійшовся світ [клином]. Путін будував нову імперію. Він будував з самого початку Радянський Союз 2. 0. Радянський Союз 2.

0 — це не тільки Україна, Молдова, Грузія, країни Прибалтики, можливо, Польща, Фінляндія, можливо, далі. Якщо імперія не розширюється, вона вмирає. На цьому побудований весь процес захоплення і поневолення нових земель.

Тобто Україна — одна із цілей цієї стратегії, вона одна з головних. Чому? Тому що, по-перше, велика. По-друге, коли є Україна з Росією — це вже як Радянський Союз майже. Білорусь вже в них є. І тому це була одна з ключових цілей в рамках взагалі цієї концепції — це одне.

Інше. Україна почала свій рух в сторону ЄС і європейських цінностей в 2014 році. Це був дуже поганий приклад для путінської Росії.

Якщо Україна, в якої немає таких запасів, буде успішною, а Росія буде продовжувати жити в цих курячих будинках, де немає гарячої води і туалетів у будинку, — це похитне їхню владу. Вони хотіли знищити Україну як проект, який як антиросія.

— Крим припинив бути темою табу для військових. Чесно: після 2014 року мало хто вірив, що ми будемо повертати Крим військовим шляхом. Говорили про різне — помре Путін, можливо, зміниться режим, можливо, дипломатичним шляхом щось зможемо зробити, Кримська платформа.

Зараз головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний у своїй статті офіційно визнав, що українські ракети, наприклад, вдарили по Новофедорівці, де БК розірвався і декілька літаків.

Чи ви знаєте, як це змінює картину їхнього світосприйняття і того, що в Криму може чи не може бути? — Я родом з Криму. Хтось лишився в мене там — якісь родичі чи знайомі, але майже всі вони мають проросійську позицію, я з ними не спілкуюсь.

Тому я не знаю, що у них відбувається в голові. Всі мої друзі, які мали проукраїнську позицію, виїхали. Хтось ще там залишився через певні сімейні обставини. Вони себе відчувають в окупації. Вони дійсно чекають і обережно пишуть, іноді щось запитують.

Але дійсно для всіх наших проукраїнсько налаштованих людей, які відчувають себе в окупації, це свято. Вони розуміють: путінській Росії завданий удар. Вони бачать, що ЗСУ працює і може дійти військовим шляхом.

Я не знаю, як піде ця війна, чи буде якась військова операція звільнення Криму. Можливо, до цього не дійде.

Якщо ми звільнимо всю територію континентальної України військовим шляхом, грубо кажучи, звільнимо всі нові окуповані території і Донецьк, Путіну вже дуже важко буде утриматися при владі.

Тоді ми просто зможемо накривати Крим точково, де ми хочемо, всі військові об'єкти, не заходячи туди фізично піхотою. Бої за Крим завжди були дуже важкі, кровопролитні. Це історично так. І можливо, до цього не дійде. А можливо, дійде.

Можливо, перестане існувати путінський режим в тому вигляді, в якому він є, через свої втрати територій і військові, і політичні поразки. Крим піде до нас, тому що Росія почне розпадатися. Або доведеться [здійснювати] військову операцію. Але ми цього не знаємо.

Але в тому, що ми туди зайдемо, повісимо і українські прапори, і наших ворогів, ніхто не сумнівається.

— Чи вірите ви в можливий кримський супротив? Чи вірите ви в те, що коли ми зайдемо в Крим різними шляхами, що там ми побачимо досить багато людей, які хочуть бути з Україною? — Війна насправді не змінює людей, революція не змінює людей.

Соціальні патерни залишаються в людей завжди однакові. Є частина [населення] активна, яка щось робить. Є частина пасивна, яка підтримує те, куди хиляться важелі вагів, або просто спостерігає. Коли почалося захоплення Росією [Криму], всі коливалися.

Була якась проросійська меншість, її не було багато, була проукраїнська [частина мешканців півострову]. Багато людей виходили, багато були проти. Потім, коли вже інформаційно, військово перемогла Росія, то важелі перейшли туди, і проукраїнські [люди] залишилися в меншості.

Але коли знову важіль перейде в інший бік, там, де з’являться українські прапори, ця більшість знову скаже: «Ми чекали вас все наше життя, дякуємо». Тобто це ментальність будь-яких людей, не тільки українців, не тільки кримчан або людей Донбасу.

Завжди я казав, що треба звільнити територію [півострову]. Коли ми звільнимо територію, ті, хто були за нас, скажуть, що вони за нас. Ті люди, які змиряться з цим, вони змиряться. А які не змиряться, або підуть, або ми їх будемо відловлювати.

— Коли я побачив ці новини про Новофедорівку, я в хорошому сенсі офігів. Кремлівський карлик Дмитро Медвєдєв заявляв, що «якщо щось впаде, якась ракета ударить по півострову, почнеться апокаліпсис».

Що ви відчували, коли цю новину побачили? Я знаю, що у вас є особиста історія пов’язана з Новофедорівкою в 2014 році. — Так, я допомагав евакуювати військових, зокрема в Новофедорівці. Вбили нашого військового, ми вивозили його тіло. Його дружина, люди виходили, виїжджали.

Прощаються друзі. Один залишився в українській формі, а інший — вже в пікселі, перейшов на російську сторону. Дуже сумно для мене це було. Такі сумні спогади про Новофедорівку. Удари [по Новофедорівці] — це дуже голосне повернення.

І для мене це був дійсно бальзам на душу, зранену цими травмами 2014 року. — Ми знаємо про концтабір в Оленівці, українських військових можуть тримати у полоні на території так званої «ДНР», тобто на окупованих частинах Донбасу, чи вивозити в Росію.

Ви п’ять років були в російському полоні. Мені здається, що люди просто не розуміють, що таке російський полон, тому що вони там не були. Чого ми не розуміємо про це? — У мене все ж була трохи інша ситуація. Я став селебреті, відомий. Не одразу, але через певний час.

І моя публічність мене захищає. І тому завжди, коли я кажу про полонених, я кажу, що потрібен максимальний розголос. У мене були суперечки з правозахисниками стосовно деяких полонених. Вони мені казали, що потрібна тиша. Якщо була б тиша, я би був досі у в’язниці.

А ця людина буде сидіти, доки ви будете мовчати. [Розголос] захищає його від катувань, від поганих умов. Вони можуть зробити твоє життя нестерпним. Вони це дуже добре вміють робити. Тому я не заздрю нашим полоненим. Насправді і хлопці, і багато дівчат там, дехто вагітний.

До них зараз ставлення набагато гірше, ніж було до мене в 2014 році, тому що [Росія] тоді ще гралася в якусь таку не толерантність, а законність. А зараз нічого цього немає. Табір в Оленівці — це колонія. Вони майже її всю звільнили від простих зеків, вивели на промку.

На промці ніколи не буває житлових приміщень. Це промислова зона. Там ніколи не живуть зеки, це нонсенс! Вони виводять їх в окремий барак, через декілька годин спалюють Шмелями чи чимось іншим. Це просто акт знищення наших полонених.

Можливо, когось вони катували і позбавилися тіл, можливо, заживо. Ми не знаємо. Але це була страта наших полонених. І це однозначно злочин проти людяності. — Коли з Азовсталі в полон виходили захисники Маріуполя, то ми пам’ятаємо, що говорили — треба тиша.

Представники Червоного Хреста були тільки на самому початку. Коли бійців вантажили в ці автобуси, автозаки, і їх переписували, казали, що за три місяці вас звільнять. І ми бачимо, яка ситуація. Змогли обміняти тільки важкопоранених. — Мені те ж казали в 2014 році: треба тиша.

І ці ФСБшники: «Навіщо ти починаєш? Зараз тебе обміняють». І наші адвокати теж шептали. Я нікого не слухав, робив те, що треба. Я знаю, що треба боротися, інакше тебе з'їдять.

— Чи є хороші руські? Чи їх немає? Чи маємо ми співпрацювати з російськими опозиціонерами? Вони, можливо, далі будуть боротися з режимом Путіна? — Особисто для мене після Бучі і Маріуполя хороші руські закінчилися.

— Є російська кіноспільнота, яка підтримувала вас, коли ви були в тюрмі.

Хтось намагався контактувати з вами? — Я вдячний їм всім за ту підтримку, коли я був у в’язниці, але я не пробачу їм те, що вони довели свою країну до того, що у них панує Путін, а буряти знищують наших громадян. Я ніколи це не пробачу жодному руському.

Все, що було до цього, — було до цього. Ні, ніхто не виходив [на зв’язок]. Одна людина, по-моєму, написала, і я нічого не відповів. Немає про що говорити.

— З полоненими російськими ви спілкувалися? Спочатку вони «не бачили, куди приїхали», а зараз вони воюють просто за гроші. — Я не вірю в усі ці байки, які вони розповідають. Я бачив полонених. Немає бажання з ними спілкуватися і щось для них робити.

— Є дві великих категорії людей. Одні, які кажуть, що вони через війну втратили мету в житті. Є інші люди, які знайшли мету в житті. Ми говоримо, мабуть, про те, що ми маємо звільняти Україну, робити все, що ми можемо зі свого боку, для того, щоб звільнити її від росіян.

Який ваш варіант? — Не знаю. Поки я був у в’язниці п’ять років, в мене постійно стояла [перед очима] картинка, як я у камуфляжі з автоматом їду на БТР по Криму з українським прапором звільняти Крим і своє рідне село, свій рідний дім.

Для мене була таке, можливо, психологічне укриття, щоб сприймати цю мрію, яка ніколи може не здійснитися. А зараз я на свободі, я в камуфляжі і зі зброєю, і до Криму залишилося не так далеко. — Тобто ви наближаєтеся до своєї мрії? — Так.

— Ми спілкувалися раніше в зовсім інших обставинах — міг бути якийсь кінофестиваль. А наразі ми бачимо, що, наприклад, ваш актор, виконавець головної ролі в фільмі Носоріг Сергій Філімонов, публікує хороші новини з Харківщини. Тобто все дуже змінилося.

— Насправді дуже багато людей, які працювали в Носорозі, — і актори, і технічні робітники — воюють. Просто вони менш відомі, але теж воюють. Я всім їм вдячний. Я вдячний будь-якому воїну, який взяв в руки зброю і нищить ворога, і всім, хто допомагає.