Чим обернеться для Путіна втеча його армії з Харківської області

Повний програш Росії та безглуздість цієї війни почав усвідомлювати кожен російський солдат та офіцер. Навіть такий як Кадиров.

Відео дня Поділюсь моїми думками про те, чим для Путіна та його режиму обернеться ганебна панічна втеча з Харківської області, яка підсумувала 200 днів війни. 1. Довіра до Путіна. Вперше з початку війни багато хто почав відкрито критикувати Путіна.

За те, що поки він відкривав 140-метрове колесо огляду в Москві та святкував із феєрверками день міста, росіяни гинули та отримували поранення в Україні. 2. Мобілізація.

Щодо загрози мобілізації, якої як вогню уникає Путін, то він знає, і ми знаємо, що за опитуваннями громадської думки, лише 11% росіян підтримують ідею примусового призову. Після ганьби у Харківській області підтримка мобілізації впаде з 11 до 5−6%.

Вона стане тотально негативною та знищить залишки довіри та авторитету влади. І навіть Соловйов, Скабєєва чи Симоньян не зможуть знайти ура-патріотичних аргументів, щоб виправдати примусову мобілізацію.

Почати масово розносити повістки після тотальної воєнної катастрофи на Харківщині — це спровокувати остаточну втрату контролю над ситуацією всередині країни.

Як наслідок — тотальний крах із перспективою бути роздертим натовпом, як Муаммар Каддафі, або розстріляним своїми ж військовими, як Анвар Садат. 3. Найманці.

Спроби Пригожина вербувати найманців у в’язницях чи змушувати губернаторів формувати зведені загони у регіонах тепер теж приречені на повний провал.

Хто захоче йти воювати, якщо знає, що генерали та офіцери можуть здати позиції та боягузливо втекти, а Збройні сили України здатні проводити стрімкі рейди по 100 км за три дні, створюючи загрозу оточення супротивника та вичавлюючи його з добре укріплених позицій? Ну, а історія зі створенням приватних військових компаній на базі Газпрому та Роснафти, про яку розповів Христо Грозєв, — це вже неприкрите свідчення агонії режиму.

4. Пропагування. Вся машина російської пропаганди, яка вишиковувалась 22 роки і обійшлася в десятки мільярдів доларів, почала тріщати по швах.

Вона вже не в змозі, як робила це десятиліттями, розхвалювати міць своєї армії, навіювати прозорливість вождя, показувати грізні ракети та літаки, тоді як тисячі квадратних кілометрів захопленої території України з ключовими населеними пунктами здаються за три дні. 5.

Зрадники. Ті, хто роздумував, чи не піти на служіння до окупантів, після Балаклії, Куп’янська та Ізюма точно відмовляться від такого вчинку в Мелітополі, Бердянську, Херсоні. А той, хто вже став зрадником, замислиться над тим, як і де йому жити у вигнанні на території РФ.

Або втратить сон, гадаючи, чи встигне він втекти, перш ніж його заарештують правоохоронні органи. Бо затримали зрадника — начальника поліції Балаклії. 6. Донбас, Херсон, Маріуполь, Крим та весь південь України.

Для всіх тепер очевидно, що вигнання росіян з території України є невідворотним. Ми сильні. Ми вмотивовані. Ми отримуємо нову найдосконалішу зброю — з кожним місяцем дедалі більше.

Російську армію було повністю деморалізовано ще до дива в Харківській області, а тепер її бойовий дух починає вимірюватися в негативних величинах. І цього не змінити ні грошима, ні пропагандою. Солдати та офіцери продовжать дезертирувати.

А дехто, як Павло Філатьєв, втече на Захід, де розповідатиме всю правду про неміч російської армії на весь світ. І як би Росія не брязкала своєю новою зброєю та її кількістю — це вже марно.

Бо будь-яка, навіть найсучасніша зброя — це ніщо в руках тих, хто не хоче і не знає, за що він воює. 7. Загроза застосування ядерної зброї проти України. Я її оцінюю як нульову.

Застосування ядерної зброї — це 100% гарантія насильницької смерті Путіна та найближчих до нього людей. Питання буде тільки в місці та в часі. Помста буде страшною і невідворотною. Він це розуміє і тому не наважиться. Це моя думка. 8. Союзники та сателіти.

На міжнародній арені ті, кого Путін вважав своїми сателітами чи принаймні лояльними до себе країнами (Китай, Індія, Іран, низка арабських держав і країн Африки) відвернуться від нього. Ніхто не хоче мати справу з лузером, з «кульгавою качкою», з колосом на глиняних ногах.

Ні, вони, звичайно, не відмовляться від покупки у РФ її майже безмежних природних ресурсів, але ціни диктуватиме вже покупець, а не загнаний у кут санкціями продавець. 9. Білорусь. Жодної загрози нападу з боку Білорусі більше не існує.

Це Лукашенко має тепер боятися того, що ЗСУ у разі поставленого їм завдання швидко оточать Мінськ і знесуть його режим, якщо так буде необхідно для безпеки України та Європи. Жодної союзної держави Росії-Білорусі, природно, не буде. 10. Придністровський регіон Молдови.

Сепаратистський анклав Придністров'я тепер приречений повернутися до складу Молдови, якщо цього захоче президент Майя Санду, парламент і народ Молдови. Це питання місяців чи кількох років. І очевидно, що потрібний план реінтеграції Придністров'я до Молдови. 11.

Захід, для якого Путін став нерукостискним ранком 24 лютого, стане ще більш важливий у справі посилення санкцій проти агресора. І надасть Україні ще більше зброї та іншої допомоги. Щодо зброї взагалі окрема історія.

Після того, як ЗСУ показали, що можуть не тільки ефективно діяти в обороні, а й блискавично наступати, навіть не маючи в достатку потужних засобів ППО та авіації, впевнений, що нам мають дати те, чого не давали раніше — танки, літаки та вертольоти західного зразка. 12.

Збройні сили України та Сили Спеціальних операцій, територіальна оборона України — всі, хто захищає нашу землю. Тут і казати нема чого. ЗСУ та сили оборони, що спираються на народ України, — це найсильніша армія в Європі.

А в майбутньому одна з ключових основ блоку НАТО, коли там нарешті наважаться нас запросити до Альянсу. 13. Народ Росії. Російський народ ще десятиліттями змиватиме з себе тавро російського нацизму (рашизму). Останніх сподівань у Путіна зараз два.

Перше — шантаж Європи повним зупиненням постачання газу, холодною зимою та цінами на газ у 5 і більше тисяч євро за 1000 кубометрів. Друге — посадити Україну за стіл переговорів. Шантаж уже не пройде.