Неприємна загроза. Чи може світ залишити Україну наодинці з росіянами?

Вміння пристосовуватися — одна з найважливіших рис українського національного характеру, пише аналітик Віталій Руденький.

Росіяни розраховують, що це спрацює на їхню користь, але не можна зробити їм такого задоволення! Кілька тижнів тому згадував, що росіяни добре вивчили наші слабкі сторони, а ми якось про них забуваємо. Одна з таких слабкостей — наша адаптивність.

Нам випадали в минулому здебільшого не дуже приємні обставини, часом гіркі та навіть катастрофічні, а жити якось треба було. От ми і навчилися жити за будь-яких обставин — вирощувати квіти в нужнику. Росіяни це дуже добре знають.

Їх методи дуже прості — захопити, пасифікувати активних, потримати трохи в сутужних умовах — і люди призвичаяться.

Припускаю, що коли ми всі говорили про неможливість утримувати таку велику територію, як Україна, силою, то автори плану нападу тихо посміхалися і говорили: "Нічого, звикнуть". Це зараз і на вільних територіях працює.

Скажімо, є чимало скарг на "цивільний спосіб проведення часу" в Києві. І тут зразу ставлять знак рівності, мовляв "всі ці люди забули про війну".

Мій досвід розмов і спостережень (якихось спеціальних досліджень я не проводив) за людьми каже інше — вони адаптовуються до нових умов, і це поки не тотожне "забути про війну". Війна поки в їх думках, але спосіб проведення часу вже не воєнний.

І це і далі відбуватиметься природним чином, бо це така особливість українців. Таких моделей поведінки вони собі набули в минулому.

І чим більше ми витягуватимемо з минулого скандалів, нафталінових фаріонів і тд і тп, тим швидше ця адаптація відбуватиметься в не дуже доброму напрямку. Адаптивність є двосічним мечем.

ЇЇ можна спрямовувати, можна зробити так, аби допомога Збройним силам і щоденна робота на опір стала рольовою моделлю.

Проте це само собою не станеться, потрібна дуже свідома робота в тому напрямку — чесна розмова про важкі обставини, приклади людей, які в цивільному і воєнному житті роблять свою роботу, потрібні фільми, репортажі.

Треба свідомо тримати фокус людей на війні й пропонувати їм рольові моделі, які допоможуть адаптуватися в правильному напрямку. Є тут ще одна неприємна загроза. Може так статися, що світ остаточно збожеволіє, і ми залишимось на одинці з росіянами.

Тоді нас змусять укласти якийсь принизливий Мінськ N. Наша адаптивність тоді змусить новий кордон прийняти як статус-кво. І ми, ймовірно, не знайдемо сил в собі помститися. За такого сценарію, нам треба було б акцептувати японську модель поведінки.

Тобто щиро визнати, що нас принизили. Запамʼятати це приниження і вдатися до того, аби зі всього світу зібрати все необхідне — засоби, технології, практики, способи управління і тд i тп з єдиною метою.

Аби стати значно сильнішими, і коли настане відповідний момент, відплатити росіянам, забрати своє і помститися. Цей японський метод поведінки нам не властивий від природи, це те, що треба буде дуже раціонально прищепити. Умовно доповнити цим свою ідентичність.

І це само собою не станеться, це непочатий край роботи для еліти в широкому сенсі цього слова. Я, до речі, теж за собою помітив цю схильність адаптуватися.

Тому я для себе вирішив робити дві речі: З першого і другого випливають мої дії, і це вже давно не емоції, це практики, які стали частиною звичайного дня. Це свідоме тренування. Не сприйміть це як істину в останні інстанції, це радше мій пошук і те, що мені зараз допомагає.

Може, вам допоможе. Шукати треба, експериментувати — всім. Не вдавати, що нічого не відбувається. Р-ня заплатить за все. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатись із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.