Неприємна загроза. Чи може світ залишити Україну наодинці з росіянами?

Росіяни розраховують, що це спрацює на їхню користь, але не можна зробити їм такого задоволення! Кілька тижнів тому згадував, що росіяни добре вивчили наші слабкі сторони, а ми якось про них забуваємо. Одна з таких слабкостей — наша адаптивність.

Нам випадали в минулому здебільшого не дуже приємні обставини, часом гіркі та навіть катастрофічні, а жити якось треба було. От ми і навчилися жити за будь-яких обставин — вирощувати квіти в нужнику. Росіяни це дуже добре знають.

Їх методи дуже прості — захопити, пасифікувати активних, потримати трохи в сутужних умовах — і люди призвичаяться.

Припускаю, що коли ми всі говорили про неможливість утримувати таку велику територію, як Україна, силою, то автори плану нападу тихо посміхалися і говорили: "Нічого, звикнуть". Це зараз і на вільних територіях працює.

Скажімо, є чимало скарг на "цивільний спосіб проведення часу" в Києві. І тут зразу ставлять знак рівності, мовляв "всі ці люди забули про війну".

Мій досвід розмов і спостережень (якихось спеціальних досліджень я не проводив) за людьми каже інше — вони адаптовуються до нових умов, і це поки не тотожне "забути про війну". Війна поки в їх думках, але спосіб проведення часу вже не воєнний.

І це і далі відбуватиметься природним чином, бо це така особливість українців. Таких моделей поведінки вони собі набули в минулому.

І чим більше ми витягуватимемо з минулого скандалів, нафталінових фаріонів і тд і тп, тим швидше ця адаптація відбуватиметься в не дуже доброму напрямку. Адаптивність є двосічним мечем.

ЇЇ можна спрямовувати, можна зробити так, аби допомога Збройним силам і щоденна робота на опір стала рольовою моделлю.

Проте це само собою не станеться, потрібна дуже свідома робота в тому напрямку — чесна розмова про важкі обставини, приклади людей, які в цивільному і воєнному житті роблять свою роботу, потрібні фільми, репортажі.

Треба свідомо тримати фокус людей на війні й пропонувати їм рольові моделі, які допоможуть адаптуватися в правильному напрямку. Є тут ще одна неприємна загроза. Може так статися, що світ остаточно збожеволіє, і ми залишимось на одинці з росіянами.

Тоді нас змусять укласти якийсь принизливий Мінськ N. Наша адаптивність тоді змусить новий кордон прийняти як статус-кво. І ми, ймовірно, не знайдемо сил в собі помститися. За такого сценарію, нам треба було б акцептувати японську модель поведінки.

Тобто щиро визнати, що нас принизили. Запамʼятати це приниження і вдатися до того, аби зі всього світу зібрати все необхідне — засоби, технології, практики, способи управління і тд i тп з єдиною метою.

Аби стати значно сильнішими, і коли настане відповідний момент, відплатити росіянам, забрати своє і помститися. Цей японський метод поведінки нам не властивий від природи, це те, що треба буде дуже раціонально прищепити. Умовно доповнити цим свою ідентичність.

І це само собою не станеться, це непочатий край роботи для еліти в широкому сенсі цього слова. Я, до речі, теж за собою помітив цю схильність адаптуватися.

Тому я для себе вирішив робити дві речі: З першого і другого випливають мої дії, і це вже давно не емоції, це практики, які стали частиною звичайного дня. Це свідоме тренування. Не сприйміть це як істину в останні інстанції, це радше мій пошук і те, що мені зараз допомагає.

Може, вам допоможе. Шукати треба, експериментувати — всім. Не вдавати, що нічого не відбувається. Р-ня заплатить за все. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатись із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.