Рішення, що відчинило двері окупації: Крим і урок 1994 року

Та миротворчий задум обернувся протилежним: рішення лише зберегло проросійські еліти, посилило вплив Москви й заклало тріщину, що у 2014-му перетворилася на розлом.

Фокус з'ясував, як компроміс 1994 року став стратегічною хибою, дав Кремлю плацдарм для анексії та й сьогодні визначає перебіг війни.

В цей день, 17 листопада 1994 року Верховна Рада України зробила крок, який тоді здавався технічним — скасувала "Декларацію про державний суверенітет Республіки Крим".

У політичному штормі перших років незалежності це рішення здалося компромісом, що мав "заспокоїти" Сімферополь і повернути кримську владу у правове поле України.

Але заднім числом зрозуміло: саме тодішні напівміри, страх назвати речі своїми іменами та спроби умиротворити проросійські сили в автономії стали фундаментом для анексії 2014 року і нинішньої загрози для всього півдня країни.

Початок 1990-х — час, коли Україна тільки формувала інститути державності.

Крим у цій конструкції був найвразливішою ланкою: проросійські партії, рухи "Русское единство" та "Республика" ще тоді домінували в місцевій політиці, а Чорноморський флот СРСР, який так і не був повністю розділений, став важелем тиску Кремля.

У 1992 році кримський парламент ухвалив власну Конституцію із практично державною незалежністю: президент, громадянство, зовнішня політика.

Київ назвав ці дії порушенням суверенітету, але замість жорсткої відповіді пішов шляхом домовленостей — автономію залишили, а суперечливі норми обіцяли "уточнити". У травні 1992-го кримські депутати проголосили "державний суверенітет Республіки Крим".

Це була фактична спроба створити квазі-державу всередині України. Після тривалих перемовин і політичного торгу Верховна Рада України у 1994 році отримала шанс поставити крапку. У цей день парламент України скасував "Декларацію про суверенітет Криму".

Київ аргументував: жоден регіон не може мати власної "державності", оскільки це суперечить Конституції та Закону "Про державний устрій". Це рішення формально повернуло Крим у межі українського законодавства. Але проблему не вирішило — лише відклало її в часі.

Київ зберіг автономію, не зачепив лояльність місцевих еліт до Москви й залишив російський вплив на півострові практично незмінним.

Чому це було важливо і чому виявилося недостатньо Анексія 2014 року не була блискавичною операцією — вона стала фіналом процесу, який почався ще тоді, коли Київ дозволив Криму мати власні інституції, що легко перетворилися у проросійські.

Скасована декларація не зупинила регіональний сепаратизм. Навпаки — створила ілюзію, що проблема "вгамована". Саме на цю помилкову ілюзію спирався Путін, коли віддав наказ про "спецоперацію" у лютому 2014 року.

Військово-політичний експерт Дмитро Снєгирьов пояснює, що поточна ситуація навколо Криму — це не лише про військову сферу. Для Кремля півострів — це ідеологічна опора, інструмент зовнішньої політики та елемент інформаційної диктатури.

Путін намагається увійти в історію як "збирач земель" і створити образ лідера, який "повернув Крим". Саме тому економічні аргументи для нього давно не головні: ключове — символізм та контроль. Снєгирьов підкреслює: для РФ Крим — це перш за все військова база на Чорному морі.

Морська складова російської присутності суттєво ослабла — багато кораблів Чорноморського флоту було знищено, а рівень контролю РФ у морі впав до історичного мінімуму. Оцінка британської розвідки підтверджує: флот майже утратив боєздатність і стратегічне значення.

Проте залишається сухопутна компонента — розгалужена інфраструктура, радянські військові аеродроми та військові містечка. Саме вони дають Росії можливість підтримувати угруповання військ у Херсонській та Запорізькій областях.

Крим для РФ — це також інструмент постійної політичної присутності й контролю над Чорноморським регіоном.

Хоча Чорне море формально контролюється Туреччиною через протоки, фактичний контроль над Кримом дозволяє Москві впливати на безпекове середовище України, Туреччини та Румунії. За словами експерта, економічна логіка Кремля щодо Криму слабка.

Масштаби вантажоперевезень не відповідають амбіціям РФ, але півострів дає їй портову інфраструктуру та можливість розміщення суднобудівних і військово-промислових підприємств.

Крим важливий і для Туреччини, яка традиційно вважає Чорноморський регіон зоною свого впливу. Анкара проводить політику "м'якої сили" і бачить Крим елементом власної історичної та геополітичної присутності.

За даними експерта, Анкара підтримувала низку проєктів, пов'язаних із кримськими татарами, що викликало нервову реакцію Кремля. Для України Крим до окупації був фактором геополітичної ваги.

Портова інфраструктура, суднобудівні підприємства та стратегічні об'єкти дозволяли Києву бути одним із ключових гравців Чорноморського регіону.

Сьогодні ж втрата Криму означає втрату контролю над частиною морської акваторії та обмеження доступу до стратегічних морських комунікацій. Росія, у свою чергу, після окупації Криму отримала військову платформу для наступу на південь України.

Саме з цього плацдарму у 2022 році окупанти змогли захопити Каховську ГЕС та вийти до Запорізької АЕС. Дмитро Снєгирьов наголошує: з військової точки зору Крим звільнити легше, ніж Донбас.

Географія півострова створює вузькі "шийки" — Перекоп і Чонгар — через які контроль може бути втрачений швидко, особливо якщо буде зруйновано або заблоковано Кримський міст. "Достатньо відрізати Крим від логістики — і він стає островом.

У росіян виникнуть колосальні проблеми зі світлом, водою і постачанням. Це не Донбас, де триває міська добудова і складні бої в агломераціях", — каже Фокусу експерт.

Окремий блок Снєгирьов присвячує чуткам про те, що США нібито наполягають на перегляді формулювання щодо територіальної цілісності України. Він вважає це інформаційним зондуванням настроїв — своєрідним тестом реакції українського суспільства.

За його словами, джерело таких публікацій — виключно український сегмент соцмереж, а реакція США на "зливи" в ЗМІ показує: це радше пробний вкид, ніж реальна політика. "Компроміси по Криму — неможливі. Питання деокупації півострова не обговорюється.

Це червона лінія не лише для України, а й для наших партнерів", — підкреслює експерт. Втім, Снєгирьов визнає: на тлі затяжної війни можливі різні пропозиції щодо Запорізької чи Херсонської областей, але тема Криму — недоторканна.

Експерт окремо підкреслює, що сподіватися на російську опозицію не варто. Навіть уявні опозиціонери на кшталт Навального чи його прихильників не визнають український статус Криму, а говорять про "переговори" після смерті Путіна.

На думку Снєгирьова, подібна риторика відтворює ту саму імперську матрицю, що й у Кремля. Снєгирьов переконаний: реальним залишається лише військовий шлях.

Приклади з історії — від білогвардійського відступу Врангеля до боїв Другої світової — показують, що Крим завжди був ключем до контролю над півднем. Українські військові, за його словами, розуміють: стратегічно звільнити Крим легше, ніж міські агломерації Донбасу.