В усіх на очах. Як Путін виростив фашизм у Росії та чому йому ніхто не завадив

Путін вирощував у Росії фашизм практично не ховаючись, на очах у всього світу. Україна — це навіть не держава, сказав він президенту Бушу (хтось пам'ятає такого президента?) ще 2008 року.

І Буш не обурився, не запротестував, навіть не висловив занепокоєння! Він був надто зайнятий пошуками душі в очах Путіна. До 2022 цього гігантський гнійник фашизму вже неможливо було сплутати ні з чим іншим.

Путінський режим збігався з описами фашистського режиму, даними Адорно, Арендт, Еко й іншими західними інтелектуалами за всіма пунктами. Але мало хто із сучасників Путіна, навіть інтелектуали, ладен був побачити в ньому те, чим він став до лютого 2022 року.

Усі відмовлялися вірити, що таке взагалі можливо, щоб справжній фашист серед сучасності? Це ж така гра, чи не так? Політики взагалі люблять ігри.

Фашизм так добре й детально описаний, як його можна було не впізнати, пропустити? Світ так довго був у запереченні саме тому, як мені здається, що фашизм описаний як граничний досвід, як тотальна катастрофа, як немислиме.

Тоді як фашизм — це процес, який спочатку може мати вигляд цілком безневинного.

Навіть попри те, що людству в основному вдалося відв'язати фашизм від епохи й етносу, перестати вважати його "ексцесом окремої нації" та визнати, що коріння цієї політичної патології цілком універсальне та "захворіти" може будь-хто й будь-коли, нинішньому хворому дозволили ходити без нагляду, де йому заманеться, цілих 20 років.

Тому що "справжній" фашизм — це немислиме, а отже — неможливе. Думаю, інтелектуалам після цієї війни знайдеться багато роботи, щоб детально описати процес зародження та консолідації фашизму. Не загалом, загалом ми й так знаємо — ресентимент, велич, бла-бла-бла.

А детально, предметно та за стадіями. З чіткою класифікацією симптомів, помітивши які, потрібно терміново до "лікаря". Наприклад, стадія перша. Путін повернув радянський гімн (2000).

Ще й обґрунтування придумав ресентиментське — мовляв, щоб мій татусь героїчний не переживав, що він життя своє поклав на хибні цілі. Стадія друга. Заявив, що розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою століття (2005).

Меркель у цей момент промовчала, не стала сперечатися (адже для неї сам СРСР був катастрофою, а його розпад — визволенням). А треба було сперечатися! І не лише їй одній. Стадія третя. Мюнхенська промова (2007). Це вже було оголошення війни, але всі вдали, що так і треба.

Стадія четверта. Грузія (2008). Війна розпочалася. Напевно, це був останній рік, коли хвороба ще піддавалася лікуванню. А далі вже навряд. Саме тому, що всі ці стадії видавалися безпечними, як частина "нормальної політики", на них зручно було не звертати уваги.

Тому важливо описати всі ці путінські викрутаси як ненорму, як прояв хвороби на ранніх стадіях. Описати й задокументувати. Тут важливий саме психологічний критерій, що дозволяє виявити патологічний процес.

Адже не кожен дурень чи хам (або дурна й хамка) у політиці — неодмінно упир-початківець роду людського.

І коли інтелектуали цю роботу зроблять, наступний "Буш" у відповідь на слова наступного "Путіна", що такий народ не зовсім народ, не стане посміхатися світськи, бажаючи зам'яти незграбний момент, а втягне одразу (не прямо фізично, вистачить і морального ляпаса).

Тому що знатиме, що ділити народи на "справжні" та "не справжні" — це фашизм. Що фашизм у легкій формі — це все одно фашизм. І всч це знатимуть. І будуть готові втягти "Бушу", якщо його теж понесе не в той бік.