"Безцінний досвід" війни. Яких жахів зазнають українські воїни і всі ми

Це про запахи зогнилих і запечених у броні тіл, про цинізм самозбереження і безжалісність до чужих, до своїх і до самого себе, про чорні пакети і тьмяне світло моргів. Ось він — безцінний досвід війни, який вихаркуватимуть ще наші онуки". Думка. Ми .

Ми з України Я нещодавно прочитав у когось про безцінний досвід народу, що здобувається кров'ю наших мужніх лицарів. Це така безглузда і пафосна гнома, що хочеться закрити вуха і вити. Взагалі, від цього пафосу хочеться стріляти по своїх. Ну так, суто для безцінного досвіду.

Безцінний досвід — це подорожі до Мачу-Пікча, Шлях святого Якова та стажування в МакДональдз. Війна, смерть і мільйони травмованих — це трагедія, руїна та рана. Це шлях назад, у неоліт, до дегуманізованого суспільства, економічного колапсу та культурної депресії.

Жодні війни ніколи нічого хорошого не приносили, жодні національні трагедії ніколи нікого не піднімали з колін. Цей безцінний досвід — чорна вирва, з якої доведеться вибиратися ще не одному поколінню.

І наш багатостраждальний народ нічого не виніс із цих безцінних досвідів останніх століть. Особливо з двадцятого. Визвольні змагання, репресії, голодомор, війни, знову репресії, нещадна люмпенізація і далі.

Кров мужніх лицарів, піт славних предків, слина билинних витязів і вушна сірка номенклатурних брахіозаврів. Це ж усе від уроків літератури та історії у період розвиненого кучмізму, оця вся пафосна муть, провінційна естетика і нездоланний потяг до фетишизації травми.

Ці тисячі смертей, розвалені міста і села, висушені горем вдови, біженці і переселенці, люди без домівок і домівки без людей, ці жовто-блакитні стрічки на ексгумованих тілах та золоті коронки у пластиковому боксі важко назвати безцінним досвідом.

Це про неможливість прийняти й осягнути, про безкарність і безсенсовність смерті як результат безсенсовності життя, це про випалену війною країну, в якій жити неможливо, і в якій неможливо не жити. Це, зрештою, про те, коли в принципі жити неможливо.

Наші мужні лицарі — це піхота, арта, механіки, які просто ї*ашать, бо не мають вибору. Це про такий лютий страх і таку м'ясорубку, що навіть невідомо, що їх рухає вперед.

Це про запахи зогнилих і запечених у броні тіл, про цинізм самозбереження і безжалісність до чужих, до своїх і до самого себе, про чорні пакети (кульочки, коробочки, ящички), про тьмяне світло моргів і післяопераційні біовідходи, про смерть як буденність і про пройдену межу сприйняття анатомічних жахів.

Безцінний досвід, який вихаркуватимуть ще наші онуки. І вже після перемоги через десятки років чергова вчителька літератури фаршируватиме їм мозок пафосною кашею із хуторською підливою.

Будуть сотні тисяч мовчазних героїв, кілька тисяч навколовоєнних клікуш і мільйони людей із посттравматичним розладом. Самогубства, кримінал, девіація. Загалом, соціальна катастрофа, що буйно проростає з благодатного ґрунту безцінного досвіду. І радість перемоги теж буде.

Але недовго. Радість перемоги — явище нетривале. Її гасять необхідність важкої праці та осмислення наслідків. А ще присмак металу в роті, ацетонове дихання і біонічні протези для небагатьох щасливчиків. — Чех, після перемоги ми як забухаємо! Забухаємо.