Продюсерка фільму "20 днів у Маріуполі": "Кілліан Мерфі на "Оскарі" нам особисто побажав перемоги"

На форумі документального кіно "Карпатське море" Фокус взяв ексклюзивне інтерв'ю у Василини Степаненко — продюсерки фільму "20 днів у Маріполі" (Associated Press, Frontline). Український фільм уперше в історії країни був удостоєний премії "Оскар" і BAFTA.

Наші хлопці стояли на одній сцені з голлівудськими зірками першої величини.

Картина вже отримала понад 20 нагород і 40 номінацій по всьому світу і стала найкасовішим національним документальним фільмом, зібравши в прокаті 6 млн грн (Фокус одним із перших побачив картину і написав рецензію).

Остання новина в цьому ряду: 8 травня творці стрічки були нагороджені Пулітцерівською премією.

Василиса Степаненко розповіла Фокусу про те, як потрапила до команди агенції Associated Press, як вони опинилися в Маріуполі за годину вторгнення, як вирвалися з міста з відзнятими матеріалами та хто з голлівудських зірок на церемонії підтримав творців стрічки, що потрясла світ.

Розкажіть у двох словах, що ви робили до того, як опинитися в команді Associated Press? Я працювала на харківському телебаченні і одного разу редакторка відправила мене висвітлювати складну тему — про м'язову дистрофію Дюшенна.

Ніхто не хотів за це братися, бо для багатьох це було важко, адже часто з такою дистрофією — це смертельно хворі люди. Але я завжди шукала для себе важкі теми.

Мені цікаві історії людей із рідкісними захворюваннями, я хотіла висвітлювати теми щодо боротьби за права людини, знаючи, що ці права порушуються. М'язова дистрофія Дюшенна — це вроджена хвороба, через яку в дітей м'язи поступово втрачають свою функціональність.

Я розповідала в телерепортажах про їхнє життя, наскільки це складно. Коли їх не підтримує держава в такій важкій ситуації. В Україні вони не можуть дожити до 20 років, бо тут немає реабілітаційних центрів, немає фінансування на ліки, які їм потрібні.

Я привертала увагу до цієї проблеми. Неважливо, що таких людей небагато. Вони потребують допомоги. Я випустила серію телесюжетів, потім зробила дипломну роботу на цю тему — документальний фільм про дітей із рідкісними захворюваннями: як вони живуть у нас у країні.

Коли я пізнала цих дітей, побачила їхні очі, дізналася про їхні мрії — просто кататися на велосипеді, мене це зачепило. Тому що ми — звичайні люди, у яких є можливість кататися на велосипеді, самі не дуже-то її цінуємо. А в них такої можливості немає.

Для них критично важливою була медійна підтримка. Щось змінилося після ваших репортажів? Я знаю, що деякі діти отримали фінансування на дихальні апарати. Які вмикаються на ніч і легені дітей стимулюються.

Я знаю, що їхні батьки отримали можливість брати участь у засіданнях міської ради, засіданнях у бізнес-середовищі — деякі підприємці їм потім допомагали.

Як ви потрапили в Associated Press і безпосередньо в команду Мстислава Чернова та Євгена Малолітки? Мене покликав у команду Мстислав Чернов. Їм був потрібен місцевий продюсер — у Харкові. Це було за місяць до повномасштабного вторгнення.

Історія була про те, як люди реагують на війну, як живуть у цих реаліях. Мені потрібно було знаходити героїв, домовлятися. А Чернов і Малолітка знімали. Associated Press давали точні вказівки? Вони на 100% знали, що буде вторгнення? Ні, вони на 100% не знали, що буде вторгнення.

Але оскільки вони — американське агентство, звісно, вони знали якусь інформацію від розвідки США. Але я, наприклад, до останнього не вірила, що таке може трапитися. Що це може бути настільки жорстоко і страшно.

Однак американське посольство вже в січні 2022 року виїхало з Києва — це був красномовний факт. Так, редактори і я стежили, звісно, за подіями. Але я була фрілансером у цій команді, тому займалася своїм завданням — готувала історії для зйомок.

Ми були спочатку в Харкові, а потім поїхали на Донеччину — висвітлювати те, що відбувалося на фронті в той момент. Тиждень перебували на фронті. Були в Бахмуті 23 лютого. Тоді ж, ви пам'ятаєте, РФ підписувала документи щодо так званих ЛНР і ДНР.

Це вже був серйозний знак, ми розуміли, що, найімовірніше, вторгнення почнеться. Але ми думали, якщо щось почнеться, то це трапиться на сході України. Однак і Маріуполь — стратегічно важливе місце для росіян. Вони вже намагалися його захопити у 2014 році.

Це портове місто, це — шлях до Криму: все це ми аналізували. Ми того вечора вирішували: або до Харкова повернутися, або поїхати до Маріуполя. Вирішили все-таки вирушити до Маріуполя. З 23 на 24 лютого ми їхали, і там було напрочуд тихо для Маріуполя — адже це прифронтове місто.

Наші кореспонденти там весь час працювали: до 24 лютого там була інша команда Associated Press. Вони знімали новини. Ми цю команду змінили — вони вирушили до Києва — там потрібна була допомога. А ми прибули до Маріуполя за годину до повномасштабного вторгнення.

Зайняли квартиру, яку я для нас зняла, і стали переносити речі з автомобіля. Я почула вибухи десь на околицях — їх поки що не було в місті. Але вони наближалися.

А перші поранені люди, яких ми побачили в Маріуполі, були із села Сартана — там уже точилися бої, це село обстрілювали з гелікоптерів і поранених евакуювали до Маріуполя.

Як ви себе відчули в той момент — у вас потроїлися сили чи, навпаки, довелося долати страх, щоб виконувати свої професійні обов'язки? Я почувалася, напевно, як і всі українці. Я, як цивільна людина, не готова була до війни. Я не знала, що таке війна, хоча війна в Україні з 2014 року.

Мені було тоді 14 років, я вчилася в Харкові і ніколи не чула вибухів. Для мене це був шок. І перші дні були, як уві сні. Але в перший же день я собі дала обіцянку, що не буду слабкою.

А де були ваші батьки в цей момент? Ви були на зв'язку? Вони були в Харкові, ми живемо за 30 кілометрів від кордону з Росією. Танки зайшли в мій район у перший же день і стояли перед вікнами мого будинку. Мої батьки опинилися під обстрілами, вони спускалися в підвал.

У мій будинок був приліт. Їм там теж було важко, ми зідзвонювалися і не знали як діяти. Але я собі дала обіцянку бути сильною і до того ж я була в команді з найдосвідченішими журналістами, які з 2014 року висвітлювали цю війну, які були і на інших війнах.

Я взяла себе в руки і зрозуміла, що не можу бути гіршою за моїх колег і єдине, що можу зараз робити — це працювати. Ви розуміли, що ваш матеріал стане свідченням про воєнні злочини РФ? На той момент я цього не усвідомлювала. Ми робили репортажі, як звичайні журналісти.

З моменту, як люди на вулицях стояли за продуктами або бензином — до того моменту, коли вони ховалися в підвалах. Хтось уже намагався виїжджати з міста. Ми просто документували це все.

А те, що наші матеріали стануть доказом воєнних злочинів, задокументованими історіями людей — я зрозуміла пізніше, коли ми вже виїхали з Маріуполя. Коли побачила, що ці фото були на всіх шпальтах і обкладинках світових медіа. І ця породілля на ношах. Її звати Ірина.

Їй було тридцять років. Це була її перша дитина. Це дуже трагічна історія (голос Василини здригнувся). Ви були тоді в пологовому будинку? Ні, там були Мстислав і Євген, я чекала їх неподалік. Це фото Євгена Малолітки.

Що для вас було найстрашнішим у той період? Кожен новий день був страшнішим за попередній. Ситуація ставала дедалі складнішою. Страшно було, коли почула вибухи біля лікарні, коли почула перший авіаудар.

Але найстрашніший момент — смерть першої людини, коли її привезли в лікарню. Лікарі намагалися врятувати, але це їм не вдалося. У фільмі це був підліток-старшокласник. Там було багато загиблих дітей, але першою була чотирирічна дівчинка. Це був найважчий момент.

Я вперше так близько побачила смерть дитини. Сльози в очах лікарів і матері назавжди залишаться в моїй пам'яті. Це жорстоко і страшно. Але потім таких моментів було багато і щодня.

Сотні поранених, і лікарі не знали чим їм допомогти: закінчувалися ліки, перев'язували просто на підлозі, не було зв'язку, води, їжі, щоб годувати людей — це було складно. Для мене кульмінація фільму, коли лікар розгортає пелюшки, а там мертве немовля.

Саме смерть дітей — найшоковіше в цій картині, тому що дорослі — це дорослі, а діти — це діти. Ні, кожна смерть — це страшно. Просто від смерті дитини ще болючіше, ця людина не встигла навіть пожити. Не встигла нічого зробити. Діти не повинні вмирати.

А тут не просто вкрадене дитинство, а вкрадене життя — не встигла людина народитися, як його відібрали, як тій дитині у фільмі — їй було всього 23 дні. А хто рятував у Маріуполі людей? Там були волонтери? 14 березня перші люди прорвалися через лінію оборони, через лінію фронту.

Це не був якийсь організований коридор. У місті залишалося небагато волонтерів українського Червоного Хреста, які допомагали людям. Вони їздили за гуманітаркою — це є в картині. Поліцейські допомагали людям: діставали їх з-під завалів. І наші військові допомагали людям.

На ваших очах відбувалися подвиги. Що вас вразило в цьому сенсі? Я хочу сказати про лікарів. Це було честю — просто перебувати поруч із ними, документувати їхню роботу. Дякую їм, що вони це дозволили. Те, як вони рятували людей — це справді героїзм.

Те саме стосується поліцейських. Я хочу виділити поліцейського Володимира Нікуліна, який нас вивіз із Маріуполя і врятував нам життя, ризикуючи своїм і життям своєї сім'ї. Він взяв нас у свою машину і допоміг заховати всі ці матеріали.

Саме завдяки йому світ побачив цей фільм. Ми познайомилися після бомбардування пологового будинку, коли він туди приїхав допомагати людям. Потім він нас прихистив у поліцейському відділку, допомагав знайти їжу, місце, де можна підзарядити телефон, камеру і ноутбук.

Так само допоміг нам знайти останнє місце в місті, де був інтернет — це був офіс одного з мобільних операторів. Ви говорили, що злили в мережу невеликий відсоток того, що відзняли — тому що інтернет був слабким? Так.

Коли ми перебували в лікарні і там став пропадати інтернет, ми піднімалися на останній поверх і там намагалися зловити останні "палички" інтернету. Ми ділили відео на 10 частин і відправляли з трьох телефонів. Тому що хотілося кричати на весь світ.

Найжахливіше для нас було, якщо ми це все не зможемо показати. Говорили, що вам вдалося виїхати з конвоєм Червоного Хреста? Вас перевіряли окупанти? Конвой Червоного Хреста — це було кілька машин. У нас уже не було машини — вона залишилася в оточенні росіян.

Ми хотіли сісти в їхні машини і сподівалися, що статус волонтерів нас захистить, як міжнародних журналістів. Хоча ми вже розуміли, що в небезпеці. Ми просто розминулися з окупантами, Володимир нас взяв у машину, хоча вона вже була пошкоджена — без вікон. Це було його авто.

Ми вшістьох (наша команда, його дружина і дитина) так і виїжджали. Було важко — літаки були в повітрі. Навпаки, вам потрібно було приховувати, що ви — преса? Звісно, потрібно було це приховувати. Хоча ми вірили до останнього, що напис "Преса" мав би гарантувати якусь безпеку.

Типу, ми "нейтральна сторона". Але на цій війні це неможливо, ворог — кожен. Якщо ти людина з камерою — ти ворог, цивільний — ворог. Небезпечно для всіх.

Логіка окупантів зрозуміла: злочинці не хочуть, щоб їхні злодіяння були зафіксовані на інфоносіях? Що не завадило російським медіа про нас писати і говорити, що ми пропагандисти, терористи тощо.

Так, було небезпечно: як відомо, литовського режисера-документаліста Мантаса Кведаравічюса, який зняв фільм "Маріуполіс", застрелили там у березні 2022 року. Вас берегла доля і Володимир Нікулін. Він живий? Так, працює поліцейським у Донецькій області.

Кілька місяців тому він був поранений унаслідок ракетного обстрілу в Покровську Донецької області, де проходить службу.

У вас була радість, полегшення, коли ви вирвалися з цього пекла і ще вивезли свої матеріали? Ні, у нас було відчуття провини, тому що там залишилося багато людей — ті ж медики, з якими ми провели стільки часу. І того дня, коли ми виїхали — сталося бомбардування драмтеатру.

Там журналістів уже не було і ніхто це зафіксувати не міг. Професійно так, але там же люди знімали на звичайні телефони? Так, проте з цих кадрів не дуже зрозумілий масштаб трагедії. Тому що навіть заряджений телефон досить складно було мати в тій обстановці.

І багато людей видаляли ці кадри з телефонів, бо на блокпостах були перевірки. У фільмі "20 днів у Маріуполі" доречна і лірична лінія Чернова, коли він спілкується зі своєю сім'єю через мережу. Це наближало глядачів до всієї цієї ситуації. Це дуже професійно.

І кадри радіоприймача з погрозами: "Місто заблоковане". Усе це давало об'ємну картину того, що відбувається. Ми на початку не збиралися робити фільм. Але коли усвідомили, що вивезли 30 годин зйомок, зрозуміли, що потрібно створювати стрічку.

Щоб це не забули, щоб це залишилося в історії. І щоб люди, які загинули, продовжували жити в пам'яті. І ми почали роботу над фільмом. Формували його так: ми хотіли показати найбільш драматичні моменти. Хоча багато чого ми й не зняли.

Зараз я зустрічаю людей по всьому світу, які, подивившись "20 днів у Маріуполі", розповідають ще страшніші історії, які траплялися з ними в інших районах міста, куди ми не дісталися.

Так, ми зафіксували моторошні епізоди, але хотілося показати і якусь людяність, любов, підтримку. Навіть посеред хаосу, війни хотілося показати, що і в цей час є народження нового життя, коли у фільмі є момент народження дитини. Ми найменше хотіли показувати себе.

Наша монтажерка Мішель Мізнер сказала, що потрібно показати і саму реакцію журналістів. Її можна побачити у фільмі, коли, наприклад, камера опускається і ми сідаємо, бо немає сил стояти на ногах. Що стосується ліричної лінії — це теж важливо — це внутрішній світ Мстислава.

Так показувалося закулісся нашої роботи, це давало об'єм картині, адже журналіст — теж людина, і мало хто замислювався, що відбувається по інший бік камери. Це давало важливу ноту — особистого ставлення автора до подій.

Ти бачиш масу людей — жертв війни, але глядач не буде себе асоціювати з жертвами. А от зі свідком цих злочинів — буде. Це суттєвий момент сприйняття. Усі жахи було легше сприймати через особистість Чернова.

І це, на мою думку, і стало художньою складовою цієї документальної стрічки. Так, завдяки Мстиславу, бо він ніколи не вимикає камеру, можна додатково було побачити деякі моменти. Як далі розвинулася доля фільму, коли він був готовий.

Як його просували? Чи вірили ви в його перемогу на "Оскарі"? Я досі не вірю, що жива, тому не думала ні про який "Оскар". Я думала про тих людей, які там залишилися і які виїхали.

Ми продовжували нашу денну роботу в Харкові, де документували бомбардування міста у квітні–травні 2022 року, а вночі йшов монтаж фільму. Мстислав поїхав із Мішель робити остаточний варіант монтажу. А я з Євгеном Малоліткою працювала на контрнаступі на Харківщині.

Ми одні з перших журналістів, котрі знайшли масові могили. Звичайно, ми продовжували бути на зв'язку з Мстиславом. Оскільки я — польовий продюсер, я знала кожен момент — що відбувається з фільмом. Прем'єра відбулася на фестивалі "Санденс" — ми туди приїхали всією командою.

Це було в січні 2023 року. Ми хвилювалися, не знаючи як картину сприймуть глядачі. Але у фіналі першого показу весь зал встав і почав аплодувати. Така була сильна реакція. І ми зрозуміли, що люди нас підтримують. Тепер про "Оскар".

Розкажіть про сприйняття там, кого ви там побачили, хто вас там підтримав? Ви ж — перші українці, які отримали "Оскар", хоч і в таких складних обставинах. Переживали: дадуть — не дадуть? Ні, бо досягненням уже був сам факт номінації.

Але сталася перемога людяності й того, що світ нас почув. Я почувалася дивно, бо всередині в мене було багато емоцій: я приїхала з війни на церемонію "Оскара". Це великий контраст. І моє світосприйняття змінилося. Іншим разом, якби я потрапила на таке дійство, — я б раділа.

Вау! А зараз для мене герої — це люди навколо мене в Україні. Це військові, медики, волонтери. Це чоловіки, жінки, всі люди! Вони мене надихають сьогодні набагато більше, ніж голлівудські персонажі.

Хто ж все-таки з великих зірок із вами поспілкувався? Хто особисто звернув увагу на ваш проєкт на церемонії "Оскара"? Багато зірок нас підтримало, багато хто з них спілкувався із Мстиславом. Особисто я на церемонії "Оскара" спілкувалася з Кілліаном Мерфі.

І він сказав мені: "Це важливий фільм" і особисто побажав перемоги. Сказав, що порекомендував його подивитися всім своїм знайомим. Я спілкувалася ще з продюсеркою "Оппенгеймера" Еммою Томас, яка теж нас підтримала.

Якусь паралель на "Оскарі" провели між "Оппенгеймером" і "20 днями в Маріуполі". Але з "Оппенгеймером" у мене є ще одна паралель — особиста. Я росла в харківському районі П'ятихатки. Це район, де жили фізики-ядерники.

І в нас там було місце, де вперше в Радянському Союзі було розщеплено атом. Мій прадід був заступником директора цього інституту — таке ком'юніті. І тому я відчуваю особливий зв'язок із цим фільмом. Обидва ці фільми — попередження.

Так, але найтрагічніше, що наш фільм документальний. Я відчувала неймовірну підтримку від американців, коли стояла на сцені і бачила всіх цих людей, я спостерігала, як вони дивляться на нас, коли вони, стоячи, аплодували — це для нас був значний момент.

І герої з "20 днів у Маріуполі" — я уявляла, стоять поруч із нами на сцені, навіть ті, кого вже немає в живих. Про них пам'ятатимуть, їх знатимуть.

А у вас є в планах пов'язати своє життя з кіно, може, не тільки документальним, а й художнім? Коли закінчиться війна, я б хотіла зібрати воєдино всі історії, які накопичилися. У мене є й особиста історія, але поки що не хочу про це говорити і робити на цьому акцент.

Але я пережила у своєму віці і як людина своєї статі таке, що, можливо, допомогло б пережити подібне іншим жінкам, які обрали цей шлях. Можливо, це б допомогло їм триматися! Було багато різних ситуацій і думок, які особисто мене змінили.

Бо бажання говорити людям правду, бажання допомогти — цінніше за багато речей. І я дуже вдячна команді, бо в нас був тісний зв'язок і однаковий погляд на світ. І це — частина наших емоцій. На жаль, багато українських художників протягом століть описували трагічні події.