Китай зробив вибір: як Сі обвів Путіна навколо пальця і коли зателефонує Зеленському

Сі Цзіньпін із Москви полетів і повернутися не обіцяв — економічним перетравленням Росії займуться профільні фахівці, яких у Китаї, як відомо, багато. Можна підбивати підсумки. Хоча підсумків принципово важливих, що змінюють світові розклади, що склалися, немає.

Відразу сформулюю для стурбованих: чи відбудеться дзвінок Сі Цзіньпіна Володимиру Зеленському після Москви, чи телефон задзвонить пізніше, чи взагалі не станеться такого дзвінка — нічого це не означає. "Подзвони мені подзвони!" — Не українська пісня.

Маркером того, що Сі Цзіньпін та Володимир Путін домовилися про спільну позицію щодо України, є не формальне телефонне спілкування лідерів України та Китаю, а оприлюднення Сі Цзіньпіном конкретного мирного плану.

Тож видихаємо і перестаємо малювати на серветках червоного дракона в обіймах із обскубаним стерхом.

І взагалі, оцінки китайського візиту надто полярні — від запобігливого захвату у російських пропагандистів до захопливого смакування поневолення Росії у українських пропагандистів. І, як усілякі крайнощі, ці оцінки далекі від фактів. Про факти.

Китай та Росія мають намір розширювати економічне та стратегічне партнерство. Так вони його й раніше розширювали, а з 2014 року ще й поглиблювали заодно. Але практично Росія здатна постачати до Китаю лише енергоносії. Щодо газу це буде 30-50 млрд кубометрів на рік зі знижкою 50-70%.

А до Європи РФ постачала 150 млрд кубометрів за ринковою ціною, а на найближчі пару років постачання триватимуть лише 20 млрд м куб. Тобто жодною компенсацією втраченого європейського ринку не пахне. Щодо нафтопродуктів ситуація аналогічна.

Але тих грошей, які Росія заробляє та які в неї накопичені, вистачає на ведення війни проти України.

Зрештою, там просто припинять бюджетні виплати всім, окрім воєнних, нацгвардії, поліції та пропагандистів, і цього достатньо, щоб гнати російських людей на утилізацію в Україну. Так, заявлене стратегічне партнерство Китаю та РФ передбачає і співпрацю у воєнній сфері.

Але результат це дасть нескоро. І на хід дедалі визначальнішої весняно-осінньої кампанії в Україні вплинути не встигне. Тому що безпосередньо гнати в Росію ешелони з бронетехнікою та боєприпасами Китай не має наміру, щоб не зруйнувати залишки відносин із США та Європою.

А дрібні партії манівцями через Білорусь, Іран та інших сателітів Китаю вирішальними не стануть. Тим більше, що озброєння у Китаї давно не радянське. Російським воякам його доведеться вивчати, а це час.

Загалом Китай явно має намір зайнятися улюбленою справою — геополітичною ушу, в якій він майстер. Тобто використанням чужих конфронтацій у своїх інтересах.

У межах такої стратегії Китай прагнутиме утримати Росію від нищівної поразки, щоб вона й надалі продовжувала робити США нерви. Але не посилювати її надмірно, щоб мати змогу видоїти її насухо.

Це нагадує підхід прагматично-цинічного лікаря, який підтримує надію у безнадійно хворому пацієнтові, щоб нажитися на його безперспективному лікуванні. В Україні російському ведмедеві відірвало навіть не кінцівки, а голову, ніякий китайський Айболіт назад її не приш'є.

Відповідно, у нас все як і раніше: належить витримати запеклі атаки росіян по всьому фронту плюс удари по нашому тилу і перейти у свій стратегічний контрнаступ. І повірте, Китай відстежує кожен квадратний метр української території, хто його контролює.

І коли ми вийдемо до Азовського моря, товариш Сі зустрінеться з президентом Зеленським та обговорить можливості стратегічної співпраці. Китай – він прагматичний до фанатизму. Тож не вібруємо з приводу Піднебесної, як і не сподіваємось виключно на допомогу союзників.

Доля України у руках героїчних українських воїнів. Між іншим, на тлі візиту керівника Китаю до Москви Вашингтон прискорив постачання нам бронетехніки — хай і не найновішої, але цілком придатної для перелому на фронті.