By Victor Duda
Нещодавно один мій колега вразив мене. Говорячи про найтяжчі речі на війні, про приниження від "вищестоячих", він згадував значно більше, ніж про втрачених друзів і навіть власну дитину (!), котра загинула на війні.
Так, він казав, що його ухилянтська більшість радо кинула у "тюрму для героїв". Без прав, без можливості оскаржити злочинні накази й беззаконні розпорядження чи навіть просто відповісти на образи та приниження у свій бік.
І той начальник, котрий при всіх на нього безпідставно кричав — тими начальницькими устами ображала і принижувала беззахисного героя більшість, керівна більшість нашого суспільства.
І я тепер думаю: цей мільйон солдатів — не знаю, чи пробачать вони усім іншим? Їх, меншість, кинули самих воювати, а більшість — або втекли, або пішли жити таке життя, котре огидне і в мирний час, не кажучи вже про нинішній.
І навіть пояснити свою образу — навряд чи цей мільйон зможе. Бо той, хто не ходив туди, не знає, що таке воно там. Питання навіть не в тому, що не всі зрозуміють, що таке жити рік суцільно в одному дні, поза часом.
Втома, холод, спека, кров, смерть, страх, відступ, щодня на 100, на 200 метрів. Похорони — тих, з ким дружив, а гірше — тих, з ким не встиг помиритися. Але, виявляється, є ще гірші речі, геть незрозумілі цивільним.
*** Я знаю, я не маю сумнівів, я відчуваю, що цей мільйон сумлінних переможе росіян, але чи не стане назавжди між ними та рештою українців образа? Чому так багато друзів моїх кажуть, що поїдуть з країни, коли знищать ворога? Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції.
Українська
English
USA
Français
Deutsch
Italiano
Polski
Čeština
Español
Slovensku
