За прикладом Ізраїлю: чому Зеленський правий щодо тривалості війни

Про це заявив президент Володимир Зеленський під час інтерв'ю, яке вийшло в ефір телевізійного марафону "Єдині новини". Це дуже серйозна та дуже реалістична заява. Адже навіть повернення територій не гарантуватиме Україні закінчення війни.

Так само тріумф у війні не завжди забезпечує спокійне життя країни. Думка. Навіть за низки успішних перемог Ізраїлю над арабськими державами, маховик конфліктів і зіткнень не припинився, а навпаки має все нові обороти.

Остання "ракетна війна" тривала протягом десяти днів, з 10 по 20 травня 2021 року, впроваджуючи атаки на сектор Гази. Протягом цього періоду життя втратили 248 палестинців та 12 ізраїльтян. Посередницькими зусиллями Єгипту було досягнуте перемир'я.

Проте, чи можна стверджувати, що мирні домовленості гарантують, що ракети із сектора Гази більше не покладуться на Ізраїль? Це сумнівно. Історія сучасного Ізраїлю доводить, що завершення війни не завжди означає кінець конфліктам, а перемога не завжди гарантує безпеку.

Сучасний арабо-ізраїльський конфлікт був започаткований практично в момент оголошення Ізраїлем незалежності в 1948 році. Війна за незалежність тривала до 1950 року, а після цього Ізраїль відбував численні військові операції відповідно на провокації.

Слід згадати Суецьку кризу 1956–1957 років і Шестиденну війну 1967 року, яка стала ще однією значущою війною після Суецької кризи. Але чи можна вважати, що це кінець? Звісно ні, історія показує, що цикл конфліктів продовжується.

Війна на виснаження в 1967–1970 роках між Ізраїлем та Єгиптом, СРСР, Йорданією, Сирією та Організацією визволення Палестини. Війна Судного дня у жовтні 1973 року з арабськими державами на чолі з Єгиптом та Сирією. Дві Ліванські війни 1982 та 2006 років.

І це тільки частина історії… Кожна війна Ізраїлю завершується відстоюванням права на існування. Так само як це робить зараз Україна.

Для України ця війна — це також боротьба за право на існування, яка завершиться лише тоді, коли противник визнає свою помилку та суверенність країни. Це одна з причин, чому війна може затягнутися. Ось ще декілька причин, які так само продовжують воєнні дії.

Прагнення до реваншу часто призводить до катастрофи. Історія Другої світової війни є прикладом цього — комплекс негативних наслідків Першої світової війни, здійсненої Німеччиною, викликав народження Другої світової війни.

Економічні проблеми, ідеологічні зіткнення та слабкість управління призвели до трагедії. Аналогічно в історії Ізраїлю були реваншистські настрої, що призвели до терористичних актів та екстремістських рухів. Теракти в ізраїльських містах вражали своєю жорстокістю.

Росія також ставить все на карту. Проте, у разі поразки її чекає два можливих сценарії: зміна влади та розвиток демократичної спрямованості або народження ще більш жорстокого тирана, який продовжить насильство над сусідніми країнами.

Довгострокові війни стимулюють взаємну ненависть між народами та націями, які знаходяться у конфлікті, за винятком деяких випадків. Події під час російсько-української війни показують, як настрої суспільства можуть змінитися під впливом конфлікту.

Після анексії Криму та війни на Донбасі значна частина українців стала сприймати Росію як ворога. Ця "росія-ворог" може закріпитися у свідомості на довгий час і передаватися поколіннями. Аналогічно в Росії може зміцнитися ідея "Україна — це частина Росії".

Отже, наявність ненависті є ще одним чинником, який підтримує нові конфлікти. Хоч Френсіс Фукуяма стверджував, що "кінець історії" прийде разом із припиненням ідеологічних конфліктів, реальність свідчить про інакший результат.