Війну ми вже заслужили. А перемогу – ще ні

Ми програли країну, яка в 1991 році за рівнем ВВП лише в 5-7 разів поступалася Китаю. Все протринькали, все спустили, розікрали, зруйнували. Нічого і нікого не цінували. Чому так? Тому що "урвати", егоїзм стало моральним кредо наших людей.

Десять років тому я займався багатоповерховим будівництвом. Я вигнав всі українські бригади – лінькуваті, крадійкуваті, не відповідають за слова. Я найняв турків. Вони працювали в три рази ефективніше за українців.

Але українець-водій, що віз арматуру з металобази, по дорозі крав 20% об'єму. У нас процвітає культ хейту. Кожна нікчема охоче самостверджується, принижуючи і ображаючи інших. Майже під кожним моїм відео був такий коментар.

Нам потрібен був потужний копняк, щоб ми замислилися – як же ми живемо? На жаль, поки що зміни демонструє лише невелика частка суспільства, що, наче атланти, на своїх плечах тримає країну. До всіх інших ще не дійшло. . . А це означає, що війна ще не скоро закінчиться.

Хлопцям на фронті дуже важко. Часто приходить усвідомлення, що те, що вони сьогодні захищають, не вартує жертв. Але тим більший є їхній подвиг, бо вони виборюють наш шанс на майбутнє.

Вони кладуть життя за "кривий кущ з колючими шипами" в сподіванні, що той "розквітне трояндами". Часу на те, щоб нам змінитися, все менше. І кожен день оплачується страшною кривавою ціною. І не влада гнила. Влада – це люди, плоть від плоті, кров від крові – наші люди.

Легко на владу все перекладати. Тоді не треба в дзеркало дивитися.   Попри все з'їдене лайно, я завжди намагався бачити в кожній людині "прекрасну білу чайку", як заповідав Ричард Бах. І продовжую вірити в українців. І попри все продовжую любити. Саме тому і пишу це.