Серед них: герой України Денис Прокопенко («Редіс») — командир окремого загону спеціального призначення Азов; Відео дня Святослав Паламар («Калина»), заступник командира полку Азов по роботі з особовим складом; Сергій Волинський («Волина»), в. о.
командира 36-ої окремої бригади морської піхоти; Денис Шлега, командир 12-ї бригади оперативного призначення ім.
Дмитра Вишневецького, Олег Хоменко («Апіс»), командир комендантської роти, який безпосередньо здійснював командування обороною Азовсталі В інтерв'ю Радіо НВ посол України в Туреччині Василь Боднар розповів, що йому відомо про цих п’ятьох командирів та роль президента Реджепа Таїпа Ердогана в їх обміні на кума російського диктатора Володимира Путіна — Віктора Медведчука.
— Чи була у вас можливість побачитися з нашими захисниками? Як вони? — Я їх бачив. Оскільки в них спеціальний режим доступу, у нас тільки одна людина, яка поки що має до цього доступ. Спеціально це зроблено з метою безпеки, щоб гарантувати безпеку для наших командирів.
Ми, звичайно, будемо мати з ними контакт, але не настільки часто, як хотілося б. Стан їхній був досить виснажений, але бойовий дух… Видно, що вони витримали. Вони досить гідно себе тримали і в полоні, і під час цієї процедури передачі.
Вони довго очікували — чотири місяці, а потім ще довгих кілька годин на території аеропорту в Анкарі, де відбувалася передача. Зараз вони в добрих, нормальних умовах. Їх відвідує один з наших людей.
[Командири перебувають] на забезпеченні турецькою стороною — і медичне обслуговування, і все, як потрібно. — Як проходила передача? — Це краще запитати у [керівника української розвідки] Кирила Буданова, який безпосередньо займався передачею.
Єдине, що можу сказати: це була довга і нудна процедура, оскільки росіяни затягували передачу, не відразу віддали наших хлопців, після того, як прибув літак з особою, яку передали, з цим зрадником… — Ми не знали, що саме Медведчука привозили до Анкари.
А Медведчука ви бачили? — Ні, це все відбувалося в закритому режимі, подалі від очей. До цього були залучені дві особи з нашого боку. Це все відбувалося так, щоб ніхто не міг, крім тих осіб, знати, щоб не зірвати цю операцію. Вони її готували досить довго.
Насправді, ви знаєте, які обмінні були формули? На Медведчука обмінювали 200 наших солдатів, на 55 росіян обмінювали наших 15 — п’ять наших офіцерів Азову і 10 іноземців. Фізично відбувалася передача в Анкарі. Наших п’ять офіцерів прибули до Анкари на російському літаку.
А цього зрадника привезли до Анкари. Там відбулася фактична процедура передачі. Хоча, звичайно, формула була зовсім інша. — Є вже люди, які спілкувалися з нашими захисниками телефоном.
Говорять, що перше, що запитують і Редіс, і Паламар, це про те, яка ситуація на фронті? І де на фронті ми можемо допомогти? Ми розуміємо, що є умова, що ці командири, які вийшли з Азовсталі, що мають перебувати у Туреччині до кінця війни.
А як їх будуть там затримувати? — Ніхто не буде їх затримувати. Створені спеціальні умови, щоб гарантувати їм безпеку на території Туреччини. Вони перебувають під особистими гарантіями президента Ердогана і під протекцією однієї зі спецслужб.
Тому тримається [в таємниці] і місце дислокацій чи перебування, і всі умови їх утримання не робляться явними. Але вони не закриті. Вони, скажімо так, спеціально захищені.
Поступово, коли пройдуть певні перевірки і процедури реабілітації (оскільки після чотирьох місяців полону, звичайно, стан у них не легкий), буде вже прийматися рішення, як вони далі будуть перебувати, і наскільки буде відкритий доступ до них.
Я точно знаю, що їм буде гарантована зустріч з родичами, з друзями, і також будуть інші можливості, про які ми також пізніше дізнаємося в процесі комунікації. Але хочу ще раз наголосити, що це той компроміс, який дозволить їх забрати з російського полону.
Оскільки ви знаєте, наскільки їх демонізували в країні-агресорі, наскільки з них створили образ негативний, і наскільки негативно накручене було це рашистське суспільство щодо наших хлопців. У цьому випадку безпека зайвою не буває. Також треба відзначити всю операцію.
Вона надзвичайно складна, комплексна. Я не знаю, чи були такі в історії взагалі обміни військовополоненими. Все це координував [голова Офісу президента] Андрій Єрмак.
Якась частина інформації, звичайно, поки що розкриватися не буде, оскільки це може насамперед зашкодити тим людям, які перебувають зараз там.
— Якою є мотивація Ердогана в цьому процесі? — Це вкладається в їхню посередницьку місію, яку вони формують з самого початку війни. І саме допомога в обміні військовополоненими — це одна з класичних функцій країни-посередника.
У них є комунікація з країною-агресором. У них є добрий діалог з нашою стороною. Безпосередньо, як я розумію, це питання обговорювалося під час зустрічі у Львові президентів — [Володимира] Зеленського і Ердогана.
Пізніше відповідну комунікацію здійснював Андрій Єрмак з відповідним колегою з турецького боку — [прессекретарем президента Туреччини] Ібрагімом Калином.
Потім координувалися, звичайно, відповідні служби, які докручували всі ці деталі і нюанси, узгоджували, синхронізували це все, оскільки це дуже непросто було. Звичайно, ми не мали гарантій, бо немає жодної довіри до країни-агресора.
Звичайно, велике навантаження було на турецьку сторону — як фізичне, так і політичне. Мотивація досить проста. Оскільки це допомагає Туреччині зміцнити свої позиції і в двосторонньому діалозі, і в регіоні.
І це вже тепер не тільки їхня заслуга в допомозі в укладенні зернової угоди, а тепер і в проведенні обмінів.
Як вчора сказав правильно Буданов, щоб на цьому не закінчився весь процес, ми далі будемо сподіватися на допомогу турецької сторони у проведенні подальших обмінів чи поверненні наших військовослужбовців додому.
Оскільки ми знаємо, принаймні орієнтуємося, скільки у полоні агресора може перебувати наших громадян, військовослужбовців, наших героїв.
— Чи визначився Ердоган, на якому зі стільців він сидить? Чи він з Путіним, чи він, можливо, з цивілізованим західним світом? — Ні, президент Ердоган має свою політику, свою гру і на своєму стільці. Він ні на чий стілець не претендує.
Давайте собі уявимо, що ведучи Путіна під ручку (15 вересня на саміті Шанхайської організації — ред. ), він його вмовляв, щоб той відпустив 200 наших солдатів в обмін на одного Медведчука. Або домовлявся про механізм прильоту літаків.
Ми ж хочемо результат, а не процес? А ми кожного разу критикуємо процес. Ми ж не знаємо, про що вони говорили. А результат ми бачили, коли прибули наші хлопці. Вони зараз на волі. От вам і результат. Так само і зернова угода, і переговори, які були в Стамбулі.
Нам завжди чутливо буде, коли наші партнери розмовляють з країною-агресором. У нас це завжди викликає бурю емоцій, ми завжди починаємо кидатися здалеку камінням, не розуміючи, що відбувається. Коли ми бачимо результат, ми починаємо плескати, потім знову засмучуватися.
Не треба. Є в країни своя політика, політика, яка базується на тому, щоб забезпечити роль Туреччини в міжнародних відносинах. Вона включає в себе ці посередницькі ініціативи. Вона має військовий компонент, наприклад, в тій же Сирії чи Нагорному Карабасі.
Найімовірніше, йдеться також про зміцнення позицій у центральній Азії, звідки Росію потихеньку витискають. Події в тому ж Нагірному Карабасі — це також елемент протистояння Туреччини і Росії, хоча воюють, звичайно, Азербайджан з Вірменією.
І багато інших речей, які потрібно складати в комплекс, і тоді розуміти, що насправді відбувається. Давайте завжди дивитися на результат, що з цього виходить.
— Ми — українці — максималісти, але це можна пояснити тим, що ми переживаємо такі дуже трагічні події… — Але це (обмін — ред. ) добра історія. Це для нас добра наука, що ми маємо відстоювати свою позицію, не дивлячись на те, що нам хтось щось каже.
Ми ж зараз не звертаємо уваги на заяви Путіна, ми воюємо далі. Ми зараз не звертаємо увагу на критику з боку якихось європейських псевдополітиків, які пробують нас вмовити на переговори. Ми робимо своє! З цього виникає суб'єктність.
У Туреччини ця суб'єктність існує зі свого періоду часу, особливо в Ердогана, якого по-різному можна оцінювати з нашого погляду, з європейського чи американського. Але з турецького погляду, звичайно, він відстоює свої інтереси чи інтереси своєї держави.
Тому з цього треба виходити, і нам брати з цього приклад. — Путін оголосив так звану часткову мобілізацію, росіяни одразу розкупили всі квитки до Стамбулу. Ми розуміємо, що вони зараз будуть масово тікати, зокрема до Туреччини.
Яке відношення у Анкари буде щодо цього? — Ви знаєте, що вони тікають з Росії з 24 лютого. Станом на сьогодні, згідно з різними даними, в Туреччині вже зареєструвалося на тимчасове проживання півмільйона громадян Росії. І це не жінки з дітьми, як наші.
Наших зараз тут 40 [тисяч]. Їх півмільйона — в 10 разів більше. Вони давно вже тікають. І те, що вони повивозили раніше сім'ї, а тепер доганяють ці особи чоловічої статі, підтверджує те, що політика мобілізації ні до чого доброго в Росії не приведе. Для неї самої.
Це нам на користь. Те, що вони це роблять, це ознака відчаю і показник слабкості. Тут, до речі, в деяких ЗМІ про це і говорять: [у Росії] не змогли зробити військовим шляхом, як це належить професійній армії, тепер починається мобілізація, тепер будуть ще більш затяті бої.
Ми бачили коментарі з боку і органів влади, і експертів про те, що війна затягується, незважаючи на політичні зусилля Туреччини.
Прекрасно всі розуміють, що прості переговори з Путіним, які, наприклад, та ж турецька сторона проводить чи якась інша, ні до чого не призводять в плані того, щоб їх переконати перестати воювати і забрати свої війська.
Відповідним чином, мабуть, мінятиметься і тактика ставлення до Росії. Наприклад, було обговорення, що робити з системою Мир.
Я поки що не знаю остаточної інформації, але питання поставлю, оскільки багато банків, які почали працювати з цією системою, отримали попередження про західні санкції.
І це також певним чином впливає на рішення, оскільки більшість турецької економіки зав’язана на західні ринки з ЄС, з США, з Близьким Сходом.
Всі права захищені IN-Ukraine.info - 2022