Під окупантами. Які настрої панують на окупованих територіях

Ми з України Про це також слід пам'ятати, коли ми намагаємося зробити висновок про настрої на окупованих територіях, ґрунтуючись на соціальних мережах. Узагальнений образ коментатора з окупованих територій простий.

Любить Росію, зневажає Україну, чекає на російські прапори над Хрещатиком. До того ж він віщує крах Євросоюзу, його тішать американські проблеми та засмучують успіхи Ілона Маска. Сперечається агресивно і схильний висловлюватися від імені цілого регіону.

Прислухатися до такого — велика помилка. Ступінь радикальності людської поведінки у соціальних мережах визначається одним простим фактором.

Яка доля чекає на людину, якщо в її регіон повернуться українські прапори? Ті, кому судилося жити на окупованих територіях, діляться сьогодні на дві групи. Одні вже встигли спалити всі мости з Україною. Інші — ні. Одні встигли повоювати проти української армії.

Послужити в окупаційних адміністраціях. Відзначилися мародерством на Донбасі чи розбудовують кар'єру у кримських органах влади. Інші — живуть у просторі приватності. Не мають жодних справ з адміністративними вертикалями.

Перші чудово розуміють, що в разі повернення України їм доведеться залишити регіон. Над ними тяжіє загроза кримінального переслідування та судових позовів. Перемога України означатиме для цих людей персональну поразку.

І тому вони не перебирають висловлювання, коли дістаються до соціальних мереж. Вихваляються непримиренністю і намагаються звучати якомога радикальніше. Російська окупація — це їхній єдиний шанс на майбутнє. З другою групою все по-іншому.

Вони не порушували українські закони. Не порушували присягу — військову чи чиновницьку. Водночас вони не повинні бути затятими патріотами України. Значно важливіше, що в їхньому способі життя офіційний Київ не знайде жодних ознак злочину.

І саме тому вони набагато менш активні у соціальних мережах. Тому, що зміна прапорів на півострові чи Донбасі не супроводжуватиметься необхідністю втекти до Росії. Хтось із них чекає на повернення України. Хтось просто зосередився на побутовому виживанні.

Але їхні голоси не чути саме через те, що вони не хочуть, щоб їх чули. Вони "пішли під радари" і все, що можуть собі дозволити, — це анонімні облікові записи та розмови на кухнях. Тому вголос від імені окупованих регіонів кажуть лише ті, хто встиг спалити усі мости.

Їм нема куди відступати — і тепер вони наполегливо підтримують Кремль. Вони не мають альтернатив — і тепер вони погрожують Україні розправою. Помилково вважати їх усіх без винятку "ботами". Ці люди просто захищають ту дійсність, де знайшли собі місце.

Якщо дійсність зміниться — місця для них може не знайтися. Монополію на публічність вони отримали випадково. Тільки тому, що всі решта змушені мовчати. Проукраїнські голоси на окупованих територіях переслідують, а тому проросійські звучать безальтернативним хором.

Тому не варто сприймати їх як виразників спільної думки. У цьому полягає особливість ситуації. Ми не знаємо настроїв окупованих територій. Нам не доводиться спертися в цьому питанні на соціологію. Ми не зможемо промоніторити соцмережі.