Україна вимагає справжніх санкцій: чому Захід не карає Путіна всерйоз

Хоча переважна перемога президента Росії Володимира Путіна на виборах була очікуваною (фактично зумовленою), стійкість його режиму до західних санкцій продовжує дивувати.

США та їхні союзники розуміють, що їхні заходи можуть бути посилені — наприклад, нинішня цінова межа на російську нафту тільки обмежує експорт до Європи. І все ж ще взимку 2023 року існували очікування, що ця політика може зірвати військові зусилля Кремля.

Це тому, що історія вже показала, як загроза доларових санкцій допомогла зупинити вторгнення. У 1956 році, коли Велика Британія, Франція та Ізраїль увійшли до Єгипту, щоб повернути собі Суецький канал, адміністрація президента США Дуайта Д.

Ейзенхауера обурилася і пригрозила позбавити фунт стерлінгів підтримки США, якщо старі колоніальні держави не підуть негайно. Союзники Америки прислухалися до погрози.

Але хоча долар, можливо, сьогодні все ще має міжнародну економічну перевагу, нещодавнє поліпшення воєнних дій Росії, незважаючи на західні санкції, доводить, що США більше не можуть скасувати дії, які їм не подобаються, просто розчерком пера Казначейства, особливо коли в Конгресі США тривають суперечки про виділення Україні величезної суми в розмірі 60 мільярдів доларів.

А захищена від санкцій економіка Росії вже допомагає їй уникнути поразки в Україні. Як уже згадувалося, обмежений характер санкцій Заходу є навмисним.

Тривалий приплив російських вуглеводнів розглядається більшістю міжнародних лідерів як важливий чинник стабільності глобального енергетичного ринку — і цю точку зору мовчазно приймають США та ЄС.

Однак у цієї політики все ще є свої супротивники — не в останню чергу президент України Володимир Зеленський, який виступає за повне ембарго і критикує різні європейські фірми, які, на його думку, допомагають Росії і підбурюють її.

Крім підриву могутності США за допомогою тривалої економічної дезінтеграції на міжнародному рівні (через, наприклад, групу БРІКС), існує низка переконливих аргументів на користь того, чому військові зусилля Росії в Україні витримали шквал обмежень з боку Заходу.

Масштабні фінансові стимули російського уряду під час пандемії Covid-19, а потім на підтримку війни проклали шлях до стійкого економічного зростання і низького рівня безробіття.

Центральний банк Росії домігся аналогічного успіху в підтримці рубля, у такий спосіб стримуючи інфляцію.

Торгова позиція Росії також швидко повернулася до сили після початкового шоку, пов'язаного із закриттям або, принаймні, згортанням своєї присутності західними фірмами та інвесторами.

Крім того, сильний експорт — особливо морський експорт сирої нафти, який у 2023 році зріс до майже 3,5 мільйонів барелів на день — підтримується деякими європейськими судноплавними компаніями, на превеликий жаль України.

Наприклад, згідно з розслідуванням Global Witness, неурядової організації, що повідомляє про експлуатацію природних ресурсів і корупцію, за кількістю нафти, транспортованої нею після вторгнення, грецька судноплавна компанія TMS Tankers поступається тільки Совкомфлоту — найбільшій російській державі.

Хоча минулого року ТМС заявила, що припинила транспортування російської нафти. Ба більше, TMS не самотня.

Вона належала магнату Джорджу Економу і входила в мережу із семи грецьких судноплавних компаній, які, як повідомляється, домінували в торгівлі російською нафтою у воєнний час.

І хоча транспортування російських вуглеводнів не є явним порушенням західних санкцій (грецькі фірми заперечують це, хоча й замовчують масштаби своєї співпраці з Росією), уряд України продовжує наголошувати, що фінансування Кремля — це серйозна проблема.

Дійсно, Національне агентство України із запобігання корупції спеціально звернулося до Економу 2022 року з проханням припинити постачання російського експорту.

І зрештою, воно включило TMS Tankers, Thenamaris Ships Management, Minerva Marine і Dynacom Tankers Management — усі грецькі фірми — до списку "міжнародних спонсорів війни".

Не буде жодним відкриттям визнати, що кошти, які Росія продовжує отримувати від нафти і газу, швидко перенаправляються на окупацію східної України та на фінансування військ Росії, які нещодавно досягли успіхів у Донецькій області.

Тим часом адміністрація Зеленського виснажує власні ресурси швидше, ніж Захід, що вагається, встигає їх поповнити.

Деструктивний ізоляціонізм американських правих, можливо, прохолодний підхід Європи до стримування путінського імперіалізму та санкції, що дратували, але не повністю перешкоджали Кремлю, — все це робить вигнання Росії з Донбасу — і, звісно, з Криму — дедалі більш малоймовірною перспективою.

Немає жодних сумнівів у тому, що відносний глухий кут 2023 року тепер змінився ініціативою Росії.

Можливо, знадобляться подальші значущі територіальні втрати на Донбасі — і картина українських сил, що відступають, — щоб, нарешті, спонукати очолюваний США альянс переглянути свої заходи для приборкання Путіна.