Три чверті РФ схвалює вторгнення: як росіяни навчилися не турбуватися про війну

Російське суспільство навчилося не турбуватися про війну, пише американський історик українського походження Олександр Мотиль. Зрештою виходить, що три чверті країни схвалює війну і геноцид. . .

Чи несуть середньостатистичні росіяни провину за війну проти України? Як щодо відповідальності? Чи вони позбуваються морального гачка? Нещодавня доповідь двох російських експертів, пов'язаних із Фондом Карнегі за міжнародний мир, припускає, що відповідь лежить десь між першими двома варіантами.

Доповідь під назвою "Альтернативна реальність: як російське суспільство навчилося не турбуватися про війну" являє собою сумне читання.

"За майже два роки, що минули відтоді, як 24 лютого 2022 року Росія розпочала "спеціальну військову операцію" проти України, російське суспільство звикло жити на тлі жорстокого збройного конфлікту", — пишуть співавтори Денис Волков і Андрій Колесников.

У цьому немає нічого дивного: навіть українці, які фізично живуть серед насильства, вже звикли до війни. Деякі росіяни активно виступають проти війни і режиму.

Деякі, "турбо-патріоти", "щиро й агресивно підтримують" нелегітимного президента і диктатора Росії Володимира Путіна.

На жаль, пишуть автори, "переважна більшість апатична і просто пасивна та автоматично "здебільшого підтримує" те, що робить режим, очікуючи, "коли все це закінчиться". Їхня підтримка злочинного режиму Путіна досить погана.

Набагато гірше те, що "ця частина населення обрала за краще стати апатичною: їхній стан можна назвати "вивченою байдужістю". Путін в очах таких людей є законним лідером, тому його "спеціальна військова операція" теж повинна бути такою ж".

" Ключове слово в цьому уривку — "обрала". Коли ви робите вибір, ви усвідомлюєте альтернативи і свідомо, навмисно висловлюєте перевагу одній перед іншими. Неосвічені люди, які вірять X, не обирали віру в X. Це просто частина їхнього психічного складу.

Тому, коли росіяни вважають за краще бути байдужими до звірств, скоєних від їхнього імені в Україні, вони повністю усвідомлюють ці злочини, але все ж вважають за краще підтримувати Путіна і його війну. Зауважте, не йдеться про активну опозицію.

З огляду на глибоко репресивний характер путінського режиму і жахливість санкцій, які він накладає навіть на незначні прояви інакомислення, зрозуміло і навіть можна пробачити, що росіяни уникають виходити на вулиці, ризикуючи втратити все.

Але росіяни, які вважали за краще залишатися байдужими, зробили це під час опитувань громадської думки, а не на демонстраціях. Вони практично нічим не ризикували, відповідаючи на запитання "не знаю" або "не можу сказати".

Замість цього вони вважали за краще підтримати Путіна і війну, точно так само, як вони вирішили не висловлювати свою опозицію або нейтралітет щодо конфлікту. Одним словом, вони вибрали бути або винними, або відповідальними, або і тим, й іншим.

Принаймні зрозуміло, що "п'ята частина російського населення, яка є активними і безкомпромісними прихильниками війни", безумовно несе провину за звірства, які творяться Росією в Україні.

На жаль, згідно з дослідженням Волкова і Колесникова, тільки близько 20 відсотків виступають проти війни і тому не несуть жодної провини чи відповідальності. Подобається вам це чи ні, але з усіма іншими — все навпаки.

Коли три чверті або більше населення схвалюють війну і геноцид, ми перебуваємо у сфері, яка виходить за рамки опитувань громадської думки і включає в себе культуру. Росіяни не дикуни.

Але вони, схоже, занадто готові визнати легітимність і владу диких правителів: кровожерливих, жорстоких і зарозумілих тиранів, які, за рідкісним винятком, правили спочатку Московією, а потім Російською Імперією і Радянським Союзом.

Росіяни повставали протягом усієї історії, і тому припущення Волкова і Колесникова про те, що вони ніколи не виступлять проти режиму Путіна, спростовується минулим.

Але нормою було підпорядкування, тоді як вимоги свободи, якими б анархічними вони не були, були відхиленнями від цього. Будучи кадровим офіцером КДБ, Путін знав це, коли прийшов до влади в 1999 році.

І він розумів, що вимога, щоб його пропагандистський апарат спирався на цю культурну спадщину, тільки підвищить правдоподібність його послання — що Росія знову стане великою і що Путін є тією людиною, яка може це забезпечити — і тим самим зміцнити своє правління.

У результаті, як висловлюються багато росіян і українців, "ми маємо те, що маємо": рабське населення, яке віддає перевагу злочинності, а не правосуддю, але яке може, якщо обставини сприяють, накинутися на своїх володарів, спалити й розграбувати їхні маєтки.

У цьому сенсі дослідження Волкова і Колесникова надихне Кремль — але лише до певного моменту. Путін і його оточення прекрасно знають, що вони, як і багато їхніх попередників, уразливі перед шаленими спалахами народного гніву.