Образили фронтовиків. Навіщо влада розколює армію контрактами для молодих

Її, як і багатьох її бойових товаришів, обурює ідея залучати молодих на фронт великими контрактами — вона вбачає в цьому дискримінацію тих, хто воює вже не перший рік. Це не контракт, це війна.

Або ви забули? Замість того, щоб гідно оцінити тих, хто вже стоїть у строю, хто ризикує життям із 2014 чи 2022 року, держава просто ігнорує їхні потреби. Ті, хто з перших днів війни взяли в руки зброю, відклали життя на потім — сьогодні виявилися за бортом.

Їхня лояльність сприймається як належне. Їхнє мовчання — як знак згоди. Коли я тільки мобілізувалась, мені не платили зарплату п’ять місяців. І таких, як я, тисячі. Хтось досі не отримав виплати за поранення. Хтось судиться за компенсацію загиблого побратима.

Але на 12-му році війни раптом знаходяться мільярди, щоб привабити нових контрактників — з грошима, соцпакетом і "бонусами". І це не просто несправедливість. Це дискримінація. Цим наказом підмінюється сам сенс військової служби в країні, що воює.

Це більше не про захист країни, це про вигідний контракт. Бізнес. Робота з високою зарплатою. Можливо, це нормально для іншої країни, де армія — це просто черговий кар’єрний вибір.

Де ти свідомо підписуєш контракт, отримуєш виплати, соцзахист і в будь-який момент можеш вирішити — лишатися чи йти. Але тут не та ситуація. Тут не контрактна армія мирної держави. Тут війна за існування країни.

Ми ж так і кажемо по телевізору, правда? Тоді чому підхід до армії — наче це черговий бізнес-проєкт? Коли люди виходили воювати у 2014-му, вони йшли в шльопанцях і з дідовськими рушницями, бо іншого вибору не було.

У 2022-му люди кидали свої офіси, виробництва, магазини й ішли на фронт у джинсах і кросівках, бо розуміли, що це не про гроші. Це про Батьківщину.

І сьогодні нам кажуть, що можна було почекати, підписати контракт і піти воювати на рік за мільйон? Що тепер це вибір — іти чи не іти? Якби цей вибір був у 2022-му, ми б цю війну програли ще тоді. Тут не може бути бізнес-складової.

Тут критична необхідність захищати свою землю тут і зараз.

Тому логічне питання: якого біса виходить так, що ті, хто пішов раніше, тепер у гіршому становищі? Де їхні гарантії, де їхній соціальний захист, де їхня справедлива надбавка за вислугу? Де відповідь на питання: "а коли ми відпочинем?".

Чим принципово відрізняється людина, яка підписала контракт на рік і отримала всі плюшки, від її побратима, який прийшов на місяць, рік, п’ять років раніше? Одного чекає зрозуміле майбутнє: послужив – заробив – отримав освіту – пішов далі. А інший живе у невідомості.

Його єдиний "вихід" — важке поранення, смерть або самостійний пошук шляхів демобілізації. Влада не відчуває і не відстрілює, що все військо сьогодні тримається на тимчасово живих добровольцях і 55+ річних дідах піхоти, які по пів року–рік живуть в землі.

Сплять в землі, їдять в землі, справляють нужду в землі й тримають цю землю. На тих, кого війна не питала, чи готові вони. Вони просто взяли зброю й пішли. І ці люди мають право на більше, ніж просто "спасибі" й надбавку в 1000 гривень.

Якщо вже армія стала контрактною і питання мотивації перевели в площину фінансів, то де надбавка за вислугу років? Не смішна подачка в тисячу гривень, а реальна, мінімум 50%+. Як у будь-якій професії, яка пов’язана з життям і смертю.

Не можна продавати військову службу як звичайний ринок праці, коли ти одночасно не даєш можливості тим, хто вже воює, хоча б знати, коли і як вони зможуть повернутися до нормального життя. Цей провал мобілізації — це не вина людей.

Це вина тих, хто за два роки так і не провів реформу ТЦК, не навів лад у ВЛК, не покарав "інвалідів-прокурорів" і "заброньованих циркачів". Найгірший удар по комплектуванню ЗСУ завдали не ухилянти, а корумповані комісари та лікарі, які штампували рішення за гроші.

І найбільша проблема армії сьогодні в тому, що її проблемами керують люди, які не знають, що таке війна. Ті, хто бачить рішення у дарунках телевізорів і чайників для поранених в госпіталях. Ті, хто сприймає військових як ресурс, а не як людей.

Бо знаєте що? Тими, хто вже в строю, можна не перейматися. Вони нікуди не дінуться. Вони вже там. Армія — це не вакансія, де кращі умови мають заманювати нових працівників.

Це спільна справа, і якщо держава не цінує тих, хто вже тягне цю війну на собі, то нові контракти не врятують ситуацію. Бо завтра може не залишитися тих, хто цю війну взагалі виграє.

Якщо ми справді будуємо контрактну армію — тоді всі мають отримувати справедливі умови, а не вибіркові "плюшки" для тих, хто прийшов у "правильний" час.

Якщо ж ми воюємо за виживання держави — тоді система має цінувати всіх, хто взяв на себе цю відповідальність, а не виставляти це як "роботу на рік". Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції.