Як українців звільняють із полону. Історія Максима Колесникова — військового з яблуком

1 лютого 2023 року. П’ятьох людей, серед яких був я, напередодні забрали з різних камер, перевдягли в форму українських військових та рано-вранці підняли й посадили в автозаки з зав’язаними очима. Нас кілька годин везли до військового летовища.

Звісно, була надія, що це нас везуть на обмін, але був і острах, що це перевезення в іншу тюрму — ми знали, що це трапляється, і що нам може загрожувати нова прийомка — найбільш неприємний та болючий захід в тюрмі.

Вже на летовищі ми довго чекали — години три, може, більше, так і сідячи весь час зі скотчем поверх шапок, натягнутих на очі. В решті решт нас підняли, та перетягнули в літак.

Якійсь начальник військвої поліції, який був в літаку, об‘явив: нас везуть на обмін, але через погану погоду не встигають привезти всіх, тому обмін буде наступного дня.

Потім ми перелетіли в Курську область, забрали групу полонених там, потім у Бєлгородську, там теж хтось до нас приєднався. Після цього нас перевели в інший транспорт — на цей раз в мікроавтобуси. То був вже остаточний сигнал — обмін. Нас знов залишили чекати.

Потім перевезли в іншу локацію. Там раптово скомандували: скотч з шапок прибрати, шапки зняти. Далі в мікроавтобус зайшли чеченці. Їх було троє, один весь час знімав нас на айфон. Інший сказав, що він депутат Державної Думи РФ і організатор обміну з їхнього боку. Далі понеслося.

Мовляв, українська сторона зриває обмін. Що начебто все було вже погоджено, все росіяни зробили, але останньої миті, всупереч всім попереднім домовленностям, українські перемовники захотіли в обмін додати азовців, а на тих вже карні справи та страшні злочини.

І добрі росіяни вже дуже хочуть нас віддати, турбуються про нас та наші родини, які дивним чином нічого про нас не знають, але ось погані українські чиновники думають лише про азовців та не хочуть нас забирати.

І ось що цей прекрасний депутат нам запропонував — ви, мовляв, запишіть звернення, його покажуть, та нехай рідні протестують проти такого ставлення, нехай виходять протестувати, всім телефонують, підіймають громадськість.

Бо якщо не обміняють на наступний день — то повернуть знов у тюрми. А це — боляче. Було й про один народ, і про "нікому не потрібна ця війна окрім політиків". Ми вже знали про справжню причину того, чому обмін у той день на стався.

Але, на жаль, знайшлось двоє людей, які все ж на камеру записали звернення про "зрив обміну українською стороною". У мене була своя мить спокуси. Чечени запропонували нам зателефонувати рідним.

Я на той момент вже більше 10 місяців не розмовляв з дружиною, тому підняв руку у відповідь на питання: "Хто хоче поспілкуватися з рідними?" Але коли я побачив, що навіть таку розмову знімають на відео та підказують, що рідним треба розповісти про "зрив обміну", то опустив руку і натягнув шапку на очі… За два дні двох азовців привезли в табір, де нас тримали в очікуванні обміну.

Їх не могли привезти з полону через бардак із паперами та погану погоду. Українські перемовники наполягали на обміні всіх за погодженим списком — і перемогли. 4 лютого нас обміняли. Представники РФ завжди брешуть. Завжди намагаються спровокувати наші внутрішні конфлікти.