Коли тебе можуть завтра вбити. Військовий психолог — про те, які розлади найбільш розповсюджені серед бійців «на нулі». Інтерв'ю НВ

Сьогодні понад 1 млн співвітчизників у формі забезпечують діяльність сектору безпеки та оборони країни.

При цьому значна частина з цих бійців брала участь у боях, втрачала побратимів та проривалась крізь оточення ворога, а отже отримала травми як фізичні так і психологічні.

Відео дня Пережити їх вже восьмий рік поспіль бійцям допомагає військовий психолог Олексій Карачинський, який має за плечима не тільки ступінь PhD (доктора філософії) у сфері психології, але й досвід комбатанта — він сам пройшов чотири ротації на Донбасі у 2014−2016 роках, і з того часу є ветераном та майором ЗСУ у відставці.

НВ поговорив с Карачинським про найбільш розповсюджені психологічні проблеми бійців та моральні дилеми, що виникають у ветеранів та у комбатантів на «нулі».

—  Як часто бійці наважуються звернутись до психолога і чи легко ідуть на контакт? —  Взагалі військові - суперзакриті люди, навіть розмовна терапія не для всіх підходить, не кажучи вже про тілесну.

Коли ми з колегою займались реабілітацією людей, які втратили кінцівки, то навчали самих ветеранів тілесним практикам для зняття фантомного болю. Ці ветерани на собі відчували результат, і вже потім були інструкторами для інших.

Бо витягнути якогось військового поговорити — це поки нереально. Але це до першої великої ротації.

Бо був випадок: наша група з чотирьох спеціалістів на виїзді виявила бригаду, у якій щонайменше 40% складу залишились у селищі Знаменівка на Донеччині - тобто не повернулись. На моє здивування тоді до нас вишикувались черги, тому що нічого вже не допомагало.

Люди п’ють, б’ються один з одним, або хтось, наприклад, стріляє, а у іншої людини відбувається нетримання. Тому зазвичай я працюю за трьома напрямками — з тими, хто їде на передову, тими, хто там воює, і тими, хто повернувся.

Але оскільки великої ротації ще не було — останніх поки не так багато, лише ті, хто не можуть далі воювати через травми. Тому зараз найчастіше працюю з військовими у зоні бойових дій, які мають мій телефон і звертається час від часу.

—  Які проблеми виникають у військових перед відправленням на фронт? —  Перш за все це проблеми тих, хто, як то кажуть, не обстріляні. Тобто коли людина не знає, що на неї чекає на фронті і уявляє війну тільки такою, як її показували у фільмах.

Якщо мова про командира підрозділу — це проблеми з лідерством. Наприклад, раптом мене не будуть слухати підлеглі чи як поводити себе з колегами. Дуже багато тем, звісно, пов’язаних зі страхом: якщо не повернусь або якщо повернусь нецілий.

Але тут важливо вміти відрізняти реальну небезпеку від уявної, коли людина починає малювати собі страшні картинки майбутнього. Так в якийсь момент вона зрозуміє, чим відрізняються звуки мінометних снарядів від граду.

В залежності від цього вона буде мати алгоритм дій, і це вже буде реакція на реальну небезпеку. А страх нереальний, він з’являється в уяві, і з нею треба працювати.

—  А з якими психологічними проблемами найчастіше стикаються військові «на нулі»? —  Коли я сам там був, моїм головним завданням було виводити бійців з різних психологічних станів.

Наприклад, людина спіймала тремор: вона починає тремтіти, і ніхто не знає, що з цим робити. Особливо небезпечно це під час бою, або коли поруч прилетіло. Організм реагує і таким чином намагається захиститись. Тремор — це результат високої напруги, яка накопичилася у тілі.

Тому не потрібно людину спиняти ні в якому разі, потрібно взяти за руки і потрясти ще сильніше, щоб допомогти швидше вивільнити напругу. Ще одна розповсюджена проблема — хтось спіймав паніку чи параною.

Наприклад, зараз спілкуюсь з хлопцем, який впевнений, що йому хтось щось підсипає у їжу. Окрема велика проблема — бійці часом можуть параноїти, що і психолог підісланий ворогом. Часто у бійців виникають проблеми зі сном, але це також пов’язано з довірою.

Вони скаржаться: «Мені треба самому не спати, щоб не просапати атаку». Ну але скільки це можливо? День-два? Тому військові часто цікавляться, про що краще думати перед сном. Насправді ж наш мозок не відрізняє уявного від реального, якщо ми не прикладаємо до цього зусиль.

Коли я лежу і уявляю, як прилетіло мені в будинок, я так само буду відчувати тривогу. А коли лягаю і уявляю, як Путін помирає, чи як їду на море з дружиною — мене наповнює відчуття безпеки.

Одна з найважливіших ідей — дати відчуття безпеки своєму тілу, щоб воно могло заснути. Одним словом, раджу мріяти в окопах.

Дуже багато з родинами працюю: з дружинами військових, які не виходять на зв’язок, або з самими бійцями, які часто не знають, про що розмовляти з рідними.

—  Чи виникають в бійців моральні дилеми, пов’язані з вбивством іншої людини? —  Такі дилеми класно обговорювати на фестивалі документального кіно. А коли ти на війні, особливих моральних дилем з тим, щоб убити іншого, не зустрічав.

Іде атака, в тебе стріляють, і нема часу думати, вбивати чи не вбивати, тут підключаються тваринні моменти. До того ж, якщо це не бої за місто, мова йде в основному про роботу артилерії. Та й сам бій проходить інакше. Це я зі свого досвіду з Дебальцево можу сказати.

Зазвичай ти бій уявляєш, як його показують у голлівудських фільмах, а насправді ти сидиш в окопі, автомат стирчить з нього, і ти стріляєш в сторону ворога. Там ніхто навіть голову не висовує і не цілиться.

До того ж ми не можемо вирішити таку дилему з вбивством, коли говоримо про людину. А як слово «людина» ми замінюємо на «негідник» — дилеми нема. Тому стосовно військових важливо дегуманізувати ворога, такі моменти все і вирішують.

—  На які складнощі в адаптації до мирного життя скаржаться ті, хто повернувся з війни? —  В 2014—2022 роках таких проблем багато було: хтось щось не може забути, а хтось не розуміє, що йому робити далі у житті.

Ще присутня втрата сенсу життя, якщо, наприклад, вбивають друзів. Коли ти їдеш воювати — це вже досить великий сенс. А коли ти це робиш з другом, який там залишається — це вибиває основу. До того ж на війні все чорно-біле, і набагато простіше, аніж у звичайному життя.

У тебе є наказ, і ти його виконуєш. Ти добре розумієш, хто друг, а хто ворог. Тобі не треба нікого підсиджувати, щоб зайняти його позицію, тебе можуть завтра просто вбити, і ти про таке взагалі не думаєш. Погані і хороші якості кристалізуються, світ стає дещо утопічним.

Тому до мирного життя адаптуватися досить складно — хтось хоче повернутись назад, хтось не відчуває розуміння серед інших, а хтось має повний перелік симптомів ПТСР.

Я сам пам’ятаю цей стан після повернення, коли я ходив містом, як прибулець, і мені десять днів знадобилось, щоб вийти зі тої своєї шкарлупи.

Приведу приклад, як це відбувається в арміях Ізраїлю та США: військовослужбовець воює, наприклад, в Іраку, і це умовна територія війни. Коли закінчується ротація, він не їде одразу додому. Увесь підрозділ закидають на місяць у закритий санаторій, наприклад, до Німеччини.

І це вже напівмирна буферна зона, де бійці не тільки проходять медичну реабілітацію, але й адаптуються. Тому вже не буде такої різкості, коли вони поїдуть у мирний простір.

—  Які найтяжчі випадки зі своєї практики можете згадати? —  У мене був хлопець, який після повернення з фронту продовжував відчувати трупний запах. Запах зафіксувався, коли військовий вивантажував «двохсотих», і йому сказали одразу після того: йди, робити щось інше.

Тобто для нього ситуація не завершалась, це був останній сильний емоційний момент у тій важкій справі. Тому ми з ним в уяві ховали цих понівечених людей у землю, яка зазвичай забирає запахи, і засівали її ароматними квітами.

Те саме я раджу батькам у роботі з дітьми і їх досвідом вибухів: треба змінити асоціацію на ту, де вибуху дорівнює безпека. Наприклад, хлопушка на День народження — це шум, пов’язаний з безпекою, святом і, головне, контролем.

Так само і з військовими: треба змінити сильний емоційний момент, в якому зафіксована травма. Але є науково цікаві випадки, а є просто емоційні.

Як от дружина азовця, якого вбили, або дівчина, батько якої літав на гелікоптері на Азовсталь і був збитий, тому досі невідомо, мертвий він чи у полоні. Якби це були військові іншої армії - це були би рядові випадки.