Війну в Кореї завершили без згоди сторін: що може винести Україна з досвіду Сеула та Пхеньяна

КОРЕЙСЬКІ УРОКИ Ми любимо повторювати, що в нас нині точиться найбільша війна в Європі з часів Другої світової. І це правда. Повоєнна Європа, яка постала на згарищах великої війни та імперативі "Ніколи знову!", занепадає на очах.

Виявилося, що не можна вічно процвітати й тішитися комфортним ситим життям під американською безпековою парасолькою. І водночас активно робити профіт на дешевих російських енергоносіях та промисловому аутсорсингу в Китаї.

Бо коли життя підходить до каси, виявляється, що Росія/Московія/орда виробляє (за оцінками міністра оборони Німеччини) учетверо більше зброї, аніж весь ЄС разом узятий, а серед 10 найпотужніших армій світу немає жодної європейської, проте є Росія, Китай, Індія, Туреччина і Пакистан.

Саме тому, коли я думаю про те, як Україні вижити й перемогти, мене все більше приваблює кейс Південної Кореї. Така ж порівняно невелика нація, затиснута між монстрами — Японією та Китаєм. Така ж тривала епоха бездержавності.

Така ж еліта, вихована у традиціях японської метрополії. І така ж сама доля — стати полем бою, на якому комунізм і демократія зійшлися у непримиренному герці, масштаб якого значно перевершував нинішню війну в Україні. От сухі цифри: в Корейській війні брали участь 20 країн.

Упродовж чотирьох років було залучено понад 3 млн особового складу з кожного боку. Північнокорейці із союзниками двічі брали Сеул, а коаліція під прапорами ООН та на чолі з армією США — Пхеньян. Понад 3 млн загиблих і геть зруйновані що Південь, що Північ.

Та це не завадило Республіці Корея у розпал війни (5 вересня 1952 року) провести перші в історії всенародні вибори президента, на яких переміг Лі Син Ман, який плекав в країні корупцію та непотизм і переслідував політичних опонентів.

До речі, 1953 року, коли після смерті Сталіна та обрання Ейзенхауера відкрилося вікно для встановлення перемир’я між двома Кореями, Лі Син Ман був проти.

Представник Південної Кореї генерал Чхве Док Сін відмовився підписати документ, оскільки режим Лі Син Мана, на той момент куди одіозніший, аніж північнокорейський, ратував за продовження війни.

Що не завадило американцям, китайцям і радянцям завершити війну без формальної згоди Південної Кореї. Далі було ще сім років корупції, непотизму та клієнтели.

Доки "квітнева революція" 1960 року (яка до болю нагадувала наш Майдан) не знесла режим Лі Син Мана, який щойно вчетверте переобрався на посаду за допомогою репресій і фальсифікацій.

Потім виявилося, що наступник Лі — Юн Бо Сан прийшов змінити вигодонабувачів системи, а не саму систему. Тому змінилися лише бенефіціарії — корупція, непотизм та ефективність корейської державності залишилися незмінними.

І тоді у травні 1961 року маловідомий широкому загалу генерал-майор Пак Чон Хі здійснив військовий переворот (для якого йому вистачило лише 5 тис. багнетів) і відправив прогнилий режим Другої корейської республіки на звалище історії. Так почалося корейське економічне диво.

Тепер Південна Корея посідає почесне місце в OECD, є одним із промислових лідерів світу, має одну з найпотужніших армій світу та один із найрозвинутіших оборонно-промислових комплексів. Бо правильно зрозуміла вибір, який нині стоїть перед Україною: "Змінюйся або помри".