Дивна любов до Путіна. Чому у світі далеко не всі співчувають Україні

ЧОМУ НЕ ВЕСЬ СВІТ ВВАЖАЄ ПУТІНА ЗЛОЧИНЦЕМ? На жаль, питання стає все більш актуальним. До Орбана і Фіцо ми фактично звикли. Але генерація своїх орбанів іде у Румунії, Чехії, Німеччині, Франції й далі по списку.

Наприклад, політичні лідери Африки майже повністю заражені орбанізмом, головними симптомами якого є протиприродна повага до Путіна як "захисника інтересів власної країни" і вимоги припинити підтримку України, віддаючи її на поталу агресору.

Та невже ФСБ здатна завербували стільки відомих людей? Політиків — так, але не виборців, які за них голосують. Тобто, маємо справу з об’єктивним процесом, який треба розуміти.

Зверніть увагу: у часи нападу СРСР на Афганістан у демократичних країнах не було нікого помітного, хто б закликав до припинення підтримки моджахедів, які демократами аж ніяк не виглядали. А проти нас — доволі багато.

І це не тільки тому, що в нас корупція та утиски демократичних свобод. Більшості з тих, хто виступає проти підтримки України, на ці свободи та законність плювати.

Кінець ХХ — початок ХХІ сторіччя визначалися піком глобалізму: він вважався майже офіційним мейнстримом, фокуси з гендерною ідентичністю та цифровим контролем життя ("цифровий концтабір") стали майже невідворотною реальністю.

І це подобалося далеко не всім, просто мешканці багатьох країн не знали, проти кого і як протестувати. Тому що ООН, ВОЗ, ВОТ, ЕС, НАТО та інші подібні глобальні організації перетворилися на бюрократичні фортеці — на них не вплинути, від них ні сховатися.

Ну, а нав’язана глобалістами людожерська форма "боротьби з ковідом" розкрила очі практично усім. І тут піднявся з чемодана і виповз на арену кремлівський фюрерок. І проголосив, що Росія настільки велична, що не бажає жити за правилами, які формулювала не вона.

А перше і головне російське правило — це "Будемо робити що завгодно, і нічого нам за це не буде". І такий підхід з позицій "можна все, аби тільки це запакувати в обгортку національних інтересів" дуже сподобався тим, кого лякали новації та дурість глобалістів.

Тому у багатьох країнах почали підіймати голови, хто не хоче жити за правилами, кому подобається їх свідомо порушувати. А такі люди є завжди, і це можуть бути як крайні праві, так і крайні ліві. І Путін став для них не те щоб лідером, а своєрідним зразком.

Так, безумовний примат національного над міжнаціональним в окремих випадках є цілком доречним, але у світі загалом це породжує хаос і конфлікти включно з потенційною ядерною катастрофою. Після того, як Д.

Трамп почав зі свого боку руйнувати світовий порядок, побудований на правилах, процес відходу від глобалізму-лібералізму у світі набув ознаки лавиноподібного й отримав назву "трампізму" (я б ще додав "путінізму").

Це і прихований протест проти ліберальних збочень, і хвороблива схильність до простих рішень, і розрахунок на грубу силу як найбільш надійний інструмент досягнення мети.

А тут Україна відчайдушно протистоїть воєнному тиску значно більшої країни, вона чинить ефективний спротив саме грубій силі та наполягає на виконанні міжнародних правил і положень, зокрема, про непорушність кордонів і покарання агресора! І це страшенно дратує антиглобалістів та радикалів всіх ґатунків, націоналістів насамперед.

Бо руйнує зрозумілий для них світ трампізму-путінізму, де сильний має право знущатися і навіть знищувати слабкого, а той не має права навіть боронити себе. До речі, вимога "Не заважати знущатися з тебе" походить з криміналу.

Тобто, якщо узагальнити, трампізм-путінізм замість високотехнологічного цифрового концтабору нав’язують нам звичайну зону із зеками та наглядачами. Єдиний варіант поміняти відношення до України адептів сучасного антиглобалізму — це стати переможними.

Якщо ми не тільки будемо чинити спротив, а досягнемо своєї мети в війні з недоімперією, то всілякі орбани з фіцо змінять свою ненависть до України на улесливу повагу. Бо ж вони поважають лише силу.

У Росії були два шанси вийти з нинішньої великої війни якщо не повною переможницею, то десь між позначками "перемога" і "часткова перемога" або "часткова перемога" і "нічия". Перший — наприкінці весни 2022 року, другий — наприкінці осені того ж року.

Але Путін відомий тим, що з усіх варіантів завжди обирає найгірший. Тому замість вискочити з награбованим чужим та зберегти своє, він вирішив дотиснути жертву, попри свої втрати. Третій (можливо, останній) шанс залишитися "при своїх" йому зараз подарував Трамп.

Вікно відчинилося 20 січня і зачиняється 9 травня. Теоретично, у Путіна ще є час для мегафінту прямо під своє свято побєдобєсія. Однак щось мені підказує, що Путін ухвалив рішення накласти купу на пропозицію Трампа і піти на нове коло ескалації — до кінця осені 2025 року.

Отже, якщо за кілька днів в присутності сюзерена — імператора Сі — не будуть сказані неочікувані слова про мир, це означатиме одне. Що Росія вирішила вести війну до кінця. Свого. Невідворотного. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції.