Операція "надія": як Трамп поселив в українському суспільстві хибну віру в швидкий кінець війни

Психолог Світлана Чуніхіна застерігає від таких настроїв і закликає тверезо оцінювати ситуацію, не плекаючи хибних ілюзій Учора в розмові з однією людиною, яка давно працює в ЗМІ і, як багато професіоналів у цій сфері, могла б стати пропаленим циніком, я зрозуміла, що ця людина всерйоз розглядає майбутні (чи ні) "переговори" Путіна із Зеленським як реальний шанс завершити війну.

Ми говорили півтори години, і я весь час поверталася до думки, що завершити війну на зустрічі з Путіним наш президент зараз, звісно, може, але тільки в один спосіб — підписати пакт про капітуляцію.

Але мій співрозмовник із такою ж завзятістю запитував мене про слабкі місця Путіна, і як ним можна маніпулювати, і які ще хитрощі може застосувати Зеленський, щоб чогось досягти.

І, чесно кажучи, я напружилася від того, наскільки глибоко в цій людині засіла надія на те, що світ десь близько, два-три тижні максимум.

Якщо ця надія — масова (хоча за опитуваннями ми її поки що не бачимо, але громадська думка пластична), то ми перебуваємо в психологічно вкрай небезпечній ситуації.

Не випадково знову заговорили про парадокс Стокдейла: у критичній ситуації з невизначеним результатом оптимісти гинуть першими. Опинившись усередині "жаху без кінця", деякі люди підтримують себе думкою, що все ось-ось має скінчитися.

Інших способів самопідтримки і самодисциплінування в них немає. І коли в призначений час нічого не закінчується, ці люди втрачають усе, що хоч якось тримало їх на плаву. І тонуть.

У Франкла є такий момент у "Психолога в концтаборі": "На початку березня 1945 року мій товариш по табору розповів мені, що 2 лютого 1945 року він бачив віщий сон: голос, який видався пророчим, сказав йому, що він може запитати про що завгодно і отримає відповідь на все.

Тоді товариш запитав, коли війна буде для нього закінчена. Голос відповів: 30 березня 1945 року. Тридцяте березня наближалося, проте не було жодних ознак того, що голос сказав правду. 29 березня мій товариш звалився в маренні та лихоманці. 30 березня він втратив свідомість.

31 березня він помер: його забрав висипний тиф. Для нього війна дійсно "скінчилася" 30 березня — у день, коли він знепритомнів. . .

З [цим] узгоджуються більш масштабні спостереження, про які повідомляв один табірний лікар: ув'язнені в його таборі плекали надію, що до різдва 1944 року вони будуть уже вдома. Настало Різдво, але повідомлення газет були для ув'язнених аж ніяк не надихаючими.

Які були наслідки? Тиждень між різдвом і Новим роком був відзначений у таборі такою кількістю смертей, якої в ньому раніше ніколи не бувало і яку не можна було пояснити такими обставинами, як зміна погоди, погіршення умов праці або спалах інфекційного захворювання".

Трамп підклав велетенську свиню українському народові — і не тому, що зупинив постачання озброєнь і аплодує Путіну (з цим ми цілком уміємо справлятися), а тому, що вселив в українців боязку надію на те, що все може закінчитися "само", на переговорах великих дядьків.

Найгірше, що уявлення про можливе завершення війни шляхом переговорів зараз залишаються єдиним сценарієм, який обговорюється. Інших просто немає. Є тільки цей — нереалістичний і цілком потворний. Але про нього легко думати, і на нього легко сподіватися.

І коли цей сценарій гарантовано (майже) провалиться, ми опинимося в ситуації франклівського гарячкового сновидця.

Жодна з путінських спецоперацій, спрямованих на підрив українського суспільства зсередини, не була достатньо успішною, щоб критично послабити нашу волю до опору.

Трампівська операція "надія" може в цьому сенсі виявитися набагато дієвішою, небезпечнішою і руйнівнішою для нас. Це не означає, звісно, що всім потрібно зануритися в безнадію. Швидше, навпаки.

Почуття самоповаги та поваги до тих, хто поруч, до всіх нас, хто продовжує свій опір навіть у найтемніші й безнадійні часи, дає нам повне право сподіватися, що вистоїмо. Але якщо ви чекаєте чогось від переговорів, stop it.