Україна увійшла до клубу "11": що дадуть ракети "Сапсан" і чому для воюючої країни це must have

І тому ракета "Сапсан", якими б скромними не здавалися комусь її показники — найважливіша умова виживання України. По темі запуску в серійне виробництво вітчизняних балістичних ракет в нашому інфопросторі з ходу накопичилось занадто багато нездорових настроїв.

Ну наприклад, що якщо наш "Сапсан" стріляє всього на 300 кілометрів, то це, мовляв, ні про що, дайош одразу дальність до Уралу, не менше.

Або ж якщо темпи виробництва наших балістичних ракет не відповідатимуть рівню виробництва по російських ОТРК "Искандер" (тобто 60-70 ракет на місяць), то це теж, мовляв, ні про що, краще взагалі не братись, а гроші на дрони пустити.

Але нюанс в тому, що в умовах сучасної війни мати власні оперативно-тактичні балістичні ракети — це такий же must have, як для цивілізованої людини розпоряджатись телефоном та зубною щіткою. Тим паче, є задачі, які можна вирішити лише власним балістичним озброєнням.

Наприклад — як швидко "накрити" російські "Іскандери", які вискочили із замаскованої позиції для залпу по Києву, бо тут буквально кілька хвилин на все про все. Можна ж піднятись із тактичного на стратегічний рівень та зафіксувати таке.

Якщо генеральна мета ударів РФ полягає в тому, щоб зробити нестерпним життя кожного індивіда, то проміжна — зробити так, щоб ми тут не могли організовувати нічого складного та колективного, до чого відноситься, наприклад, й виробництво вітчизняних ракет.

Усього 11 країн у світі можуть робити власні балістичні ракети, і Україна якраз у цій низці (при цьому треба робити поправку, що Франція робить міжконтинентальні балістичні ракети, але заново вчиться робити власні ОТРК).

Власне для того, щоб донести концептуальну благодать того, що відбувається, я і вжив оцей пасаж – поява власної балістики в України є зокрема великим жирним середнім пальцем для заявок Путіна на "демілітаризацію" нашої країни.