Історії ветеранів війни: батько п'ятьох дітей Микола Кохан повернувся працювати машиністом електровоза

Серед них — машиніст електровоза Полтавського гірничо-збагачувального комбінату Микола Кохан, батько п’ятьох дітей. Він воював у лавах ЗСУ два роки, а зараз повернувся до улюбленої роботи. Кожна ветеранська історія – це неймовірний приклад стійкості та мужності.

Водночас важливим залишається питання реінтеграції ветеранів у суспільство. Із ним намагаються впоратися лише справді відповідальні бізнеси. 23 лютого 2022 року сім’я Коханів зібралася на пікнік.

Попри приємний привід і рідних за спільним вогнищем, у повітрі вже висіло відчуття невідворотного. По радіо казали, що війна неминуча — ворожа техніка на кордоні майже не лишала шансів на мирне розв’язання. Микола Кохан тоді теж чітко усвідомив, що буде війна.

Про те, що він буде серед тих, хто зі зброєю в руках захищатиме рідну Україну — не сумнівався ані на мить. У нього тоді саме закінчилася відпустка. "Каже, я буду йти. І через три дні він поїхав до війська", — пригадує дружина Наталія Кохан.

Усвідомлення того, що сусідня країна, де у неї живе дуже багато родичів, прийшла з війною, давалося важко. "Коли почалась війна, я почала писати родичам [у Росію], — пригадує дружина ветерана. — Одна з них відповіла мені: — Ти не переживай, ми виженемо нациків і підемо додому.

Я пишу їй: "Яких нациків, якщо ти кожного літа приїздила в село до бабусі, до мене додому, ти тут знайшла собі чоловіка, де ти бачила тих нациків? І якось так мені стало погано.

Чому вони вирішили, що треба визволяти нас від когось? Чому вони руйнують наші міста, сім’ї, вбивають дітей?". А чоловік уже збирався поповнити лави Збройних сил України. "Комусь треба було це робити", — каже Микола Кохан.

На відео, яке записав із села Веселе, Микола Кохан у розпачі. Розповідає, як російські окупанти йдуть і просто знищують усе на своєму шляху. Тож він точно недаремно на полі бою, й даватиме відсіч ворогу.

Насправді рішення взяти до рук зброю було дуже складним і водночас важливим. Пізніше Микола Кохан оповідатиме, як напередодні розмовляв із дружиною, а потім дуже довго переконував і навіть умовляв працівників військкомату, аби його зарахували до лав ЗСУ.

Сімейного бюджету не вистачало, аби зібрати усю необхідну амуніцію для новоспеченого воїна. Тож нагодилася допомога рідного підприємства — компанії Ferrexpo. З її боку постійно надходили посилки з необхідними для воїна речами. Під час війни небезпека постійно була поряд.

"Був випадок, що Бог врятував життя", — каже Микола Кохан. Військові перебували у сільському будинку. По рації повідомили, що є загроза авіаційної атаки. "Ми відійшли від тієї будівлі на відстань трьох будинків.

Забігли у підвал і почули, що йде атака з повітря, — пригадує ветеран Микола Кохан. – Коли вона закінчилася, кажу побратимам: – Я піду, подивлюся, що там. Виходжу, а там, де був двоповерховий дім, літня кухня, допоміжні будівлі, залишились лише вхідні двері й шматочок стіни".

За час служби багато разів бувало, що ворожа ракета або снаряд знищував обладнання й речі. Тож необхідно було все поновлювати. "Я виходжу на зв’язок, кажу, все знищено, допоможіть.

І я знаю, що через декілька днів мені відправлять пару спальників, карематів, повербанків — не тільки для мене, а й для побратимів. Відправляли продукти, вологі серветки, які там на вагу золота. Я дуже вдячний за допомогу волонтерам та Ferrexpo", — каже Микола Кохан.

Увесь цей час на чоловіка вдома чекала дружина Наталія. "Я не покинула країну, бо я не могла покинути чоловіка. У будь-який момент він би міг приїхати додому у відпустку, а я би була десь із дітьми за кордоном", — каже дружина ветерана.

"Було декілька страшних моментів, коли він і троє, і четверо діб не з’являвся на зв’язку, не писав нічого, бо не було світла. Були моменти, коли він просто відправляв смайлик, і на цьому все", — розповідає Наталія Кохан.

"Я постійно дружині казав: – Кохана, все добре, не переживай. Намагався якось її заспокоїти. Тут обстріл тільки закінчився, я телефоную їй. Обстріл починається — я знов припиняю дзвінок, щоб вона не чула цього всього", — згадує Микола Кохан.

Одного разу зв’язок увірвався остаточно. Виявилося, що під час танкового обстрілу боєць, упавши на землю, розбив телефон. Подружжя вирішило зустрітися якнайближче до лінії фронту під час триденної відпустки, аби вирішити питання зі зв’язком.

Так Наталія Кохан приїхала у Слов’янськ. А за деякий час вона надіслала чоловікові на новий телефон фотографію з двома синенькими смужками тесту на вагітність. "Я повернувся, слава Богу, без поранень, — каже ветеран. — Звільнився за сімейними обставинами. Було дуже тяжко.

Я декілька років втратив, не бачив, як ростуть діти". Удома Микола Кохан пройшов повне медичне обстеження, півмісяця провів із сім’єю у санаторії. "Дякуючи долі, на війні я познайомився з хлопцями, яких можу назвати братами, — каже він.